ЯРОСЛАВ СТЕЛЬМАХ _ Митькозавр з Юрківки

Цього літа я наводила лад у своїй домашній бібліотеці. І заново перечитала  "Митькозавра з Юрківки".

Сьогодні буду говорити виключно про нього. І для читання буду рекомендувати виключно цей твір. 

Мені так кортить зайнятися вивченням творчості Ярослава Стельмаха, але маю багато незавершених проєктів.Так само відкладу на потім вивчення ще одного питання. Традиція обрати за головних героїв двійко друзів-хлопченят - іде від Марка Твена? Як ви думаєте? І чи входить до сучасної шкільної програми з української літератури "Митькозавр" - теж мене цікавить. Шкода, якщо не так.

У книзі є все, щоб запалити цікавість читача. Сьогодні - поки не дочитала до кінця, всю роботу відклала в сторону. Гумор, яскраві персонажі - і не тільки головні. Їх небагато, але вони дуже гарно вималювані. 

Зазвичай не люблю спойлерити, але без цього зараз ніяк. Це дуже важливо. В двох словах сюжет такий. Друзі Митько та Сергійко їдуть в село до бабусі одного з героїв. Офіційна версія - для батьків - зібрати найкращу в класі колекцію комах. Неофіційна - для себе - "робити все, що хочеться". Найбільша мрія - купатися у лісовому озері, ловити рибу, варити юшку в казані і ночувати в курені. І ніби мрії почали збуватися: озеро є, відреставрований курень є, їжа є (про це подбала дбайлива бабуся Митька), і навіть дозвіл на ночівлю є.

Проте було ще дещо - незрозумілі звуки вночі і - УВАГА! - "здоровенні і страшні сліди" на березі. Що роблять хлопчики? Ідуть до бібліотеки (це мені теж сподобалось) і вивчають літературу по динозаврів! 

Динозаври жили в юрському періоді, ось тому і село називається Юрківка. Логічно ж?

Який висновок напрошується? Стати першовідкривачами Митькозавра з Юрківки!

А тепер серйозно. Дуже серйозно. Всім нам іноді доводилося ставати героями чиїхось жартів та розіграшів. Доводилось вам опинятися у незручному становищі перед друзями? Перші хвилини - найтяжчі. Соромно і переповнює почуття образи, так?

Нашим героям було ох як не солодко, коли вони зрозуміли, що їх обдурив старший від них на пару років зарозумілий сусід Василь. 

Сергійко уже було почав до нього наближатись: "Ах ти ж виплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб'ємо йому бубни!"

  - Та кинь, Сергію, - озвався Митько. - Давай краще подякуємо йому, - мовив раптом.

 - Подякуємо? - дурновато гигикнув Василь. - За що подякуєте?

Я теж здивовано зиркнув на Митька.

 - Васю, а що ти знаєш про стегозаврів? А про археоптерикса? А про індрикотеріїв?

 - Та йди ти зі своїми птеріями.

 - Так от Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе у дурні.

 - Но-но, легше там, - озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова.

Оцініть масштаб. Ось таку гідну модель поведінки я б обов'язково рекомендувала сучасним підліткам.

Якщо припустити, що «шпигун» і «таємний агент» є синонімами, тоді мушу визнати свою помилку. Шпигунські школи, може, й не дають оголошень, а от відбір таємних агентів може розпочатися з такого оголошення: «Ви – обдарована дитина, яка шукає особливих можливостей?»

Такі обдаровані діти знайшлися у книзі Трентона Лі Стюарта "Таємниче товариство пана Бенедикта". Вони дають згоду виконати вкрай необхідну для всього людства роботу. І це єднає їх з головними героями книги, про яку розповідала в попередньому пості. Життя висмикує їх із звичного для них ритму. Діти, підкоряючись поклику серця, стають на заваді злу.

Обидві ці книги – і «Шпигунська школа», і «Таємне товариство пана Бенедикта» в Предметному каталозі опиняться поруч у розділі «Про шпигунів і таємних агентів». Хоча, звичайно, вони зовсім різні.  

Будь ласка, не будьте схожими на мене, щоб потім не позичати в Сірка очі. А то пообіцяла написати про «Шпигунську школа» відгук – і не зробила. Обережніше треба бути з обіцянками, Ірино Сергіївно.

30 грудня  написала про українську пісню «У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила…» і як би її співав бібліотекар. Нічого дивного немає у тому, що у моїх читачів книжки цікавіші.

Знайомтесь. Стюарт Гіббс «Шпигунська школа».

Спокусниця Риточка Мисловська залишила мені для знайомства цю книжку - спочатку на один урок, потім на другий. Оцініть мою техніку читання ) встигла прочитати 172 сторінки ) і це приблизно половина. А щоб дочитати до кінця, замовила собі примірник, навіть встигла отримати до Нового року.

Найчастіший запит у бібліотеці – про пригоди. Один із останніх – «щось про шпигунів».

Чого-чого, а пригод і шпигунства у цій книзі багато.

Маю до вас питання, дорогі читачі. Ви мріяли бути шпигуном? А замислювались над тим, де навчають шпигунству? А з якого віку починається те навчання? І, найголовніше питання, як попасти в ту школу? Адже щось не видно оголошень про набір до такої освітньої установи. 

Взагалі, як здійснюється набір?

На ці питання ви одразу знайдете відповіді у «Шпигунській школі».

Я їх знаю, але вам не розкажу ) Мені книжка сподобалась, спробуємо перевірити, чи зайде вам ця книжка?  

Один день – одна книга

Добігає до кінця другий у цьому навчальному році Тематичний цикл.

Мені залишилось написати останню статтю на означену в заголовці тему.

Моя мета – знайомити читачів якомога з більшою кількістю книг із АІСТиної бібліотеки.  Вона була, є і буде головною метою.

Весною 2021 року здавалося, що назва "Один день - одна книга" - дуже відповідає моїм планам.

Але з часом стало зрозуміло, що ПРОЧИТАТИ одна книгу в день - реально. А от РОЗПОВІСТИ про одну книгу в день - хоч і реально, але не зовсім правильно. 

Почну з того, що в мене вистачає сил і часу лише на одну публікацію в день.

В такому випадку не було би інших публікацій.

Не було би 7 постів із 18 "Календаря знаменних дат", бо в них іде мова не про книги

Не було би 7 публікацій про АІСТорію та циклу "Цей день в АІСТорії", бо в них теж не книги головні герої.

Поза бортом залишилися б рубрики "Із розмов в бібліотеці" або "Імена із забуття".

Ви зрозуміли, так?

Тому залишаю все як є.

Про час, коли дійсно писала про одну книгу в день, згадуватиму з ностальгією, але йду назустріч новим відкриттям ) 

Далі буде...

Історія українських видавництв _ "ТЕХНІКА"

На тлі останніх розмов про закриття "Наукової думки" хочу привернути увагу до іншого українського видавництва, до "Техніки".

Працюючи з каталогами, я звикла, що українська науково-популярна література для дітей друкувалася переважно «Веселкою». Коли вносила дані про книгу Олександра Меркулова «За моделями природи», руки вже звично і натреновано почали вистукувати перші букви В та Е. А потім зупинилися, тому що набирати слід було інше - «Техніка».

Для АІСТиної бібліотеки – це рідкість, перша і поки що єдина книга. 

Темою українських видавництв цікавлюсь не так давно, і пошуки почала переліку в Вікіпедії. Цим же шляхом рухалася, коли вишукувала дані про «Техніку». 

Слухайте, та воно старіше за «Веселку»!

І функціонує дотепер! А от яку саме літературу видає – велика загадка, даних немає. Тому абсолютно заслужено попадає до розділу «Білі плями».

А книжка цікава. Видана у 1976 році, має деякі ознаки радянської епохи, але, безумовно, буде корисна й зараз. Тому що на перше місце ставить велич природи, розгадування її таємниць та розповідає, що створено людиною на основі її вивчення. 

Календар АІСТиних дат _ тиждень котів

Чим запам'ятається закінчення 2023-2024 навчального року?

5 клас запропонував АІСТятам разом втілити свій проєкт, присвячений котам.

А котолюбів у нас багато, сама до них належу

І мені є дещо сказати кілька слів.

Також є дещо показати і запропонувати почитати

Книжка з грізною назвою "Остерігайтеся котів" французського автора Жіля Легардіньє насправді мила і добра. Але розповідати, про що вона, точно не буду, хіба що тоді, коли завітаєте до бібліотеки.

Білі плями в українському книжковому просторі

Вчергове впорядковуючи українську дореволюційну літературу, опиняюсь з явищем, якому поки що не можу дати назву.

Слідкуйте за руками. Прикладаємо пальчик до першої книги на поличці української класики в АІСТиній бібліотеці, умовно, звичайно.

Це – Васильченко.

Наступна - Вовчок

Ведемо пальчик далі. Дійшли до букви «Г».

Глібов, Грабовський, Гребінка, Грінченко.

Наступна буква «Д». Є одна книга, тобто один автор.

 Дніпрова чайка.

Зафіксували і рухаємось далі.

Буква «Е» - немає авторів, прізвище яких починається з цієї букви.

Буква «Є» - немає.

Букви «Ж», «З», «І» - відсутні. (Букви «Й» та «И», звісно, до уваги не беремо, а збірка творів М. Йохансена, якби вона була в АІСТиній бібліотеці, потрапила б до відділу української літератури 1917-1991 років).

Зате кількість авторів на букву «К» - вражає. Золотошукачі сказали би: «Клондайк». І які імена!

Карпенко-Карий

Квітка-Основ’яненко

Кобилянська

Котляревський

Коцюбинський

Кропивницький

Куліш

У її формуванні, як і всього АІСТиного бібліотечного фонду, величезну роль зіграв і продовжує грати випадок. Тому вирішила я за допомогою двох перших томи з п’яти «Української літературної енциклопедії», які є в моєму розпорядженні, провести дослідження. Мала на меті перевірити, наскільки повним наше зібрання, чи не «загубилися» українські класики.

З олівцем в руках літера за літерою, сторінка за сторінкою гортала енциклопедії.

Маю надію, що на АІСТину полицю колись-таки потраплять твори, наприклад,  Григоровича-Барського, Гулака-Артемовського, Драгоманових. Може, чиєсь ім'я прогледіла, може, чиєсь ім'я не потрапило до цих енциклопедій (їх роки видання 1988 та 1990), може, на нас попереду чекає велике відкриття.

Повертаюсь до початку свого посту. Чи не погодитеся ви зі словом «феномен»?

 

 

ЯК ВИХОВАТИ ЧИТАЧА

Настала черга нової рубрики. Назву їй дала книга американок Памели Пол та Марії Руссо "Як виховати читача". 

Фактично це інструкція для батьків. Якби моя воля, обов'язково додала її до кожного пакунка, який отримує сім'я (незалежно від країни) після народження дитини. Читача можна і треба виховувати з пелюшок. 

За аргументами прошу звертатись до першоджерела, тобто до книги. 

І я маю експертну компетентну думку людини, яка цю книгу і в руках не тримала і навіть не знала про її існування. Моя подруга й колега самовіддано допомагає дбати доньці після народження її дитини. Внучечці вже півтора рочки й оповіді про першу посмішку, перші емоції, перші кроки поступово змінилися на оповіді про перші книжки. 

Хочете вірте - хочете не вірте. Десь більше половини порад, якими американки поділились у першому розділі книги про читання немовлятам, моя подруга вже втілила в життя. Може, їй підказав досвід учителя молодших класів, може, її досвід як мами двох дівчаток показав себе. Або інтуїція?

А кому ще може бути корисна ця книга?

1) Бабусям та дідусям. Історія моєї подруги доводить, що те, на що не вистачає сил у батьків, могли б робити люди старшого покоління. Нагадаю, що перша моя публікація під такою назвою була присвячена саме досвіду наших АІСТиних бабусь.

2) Звісно, бібліотекарям. Хоча на перший погляд, це зовсім не очевидно. І треба провести велику домашню роботу, щоб книга принесла користь  як фахівцю. Проживаю саме цей етап, і  воно того варте

3) Видавцям та перекладачам України. Вони працюють на "відмінно", у мене зовсім немає до них претензій, ні в якому разі. Але авторки так "смачно" описують книги,  що у мене просто-напросто течуть слюнки, як би то було цікаво їх прочитати. Може, якось і складу список того, що перекладено і того, що варто було б перекласти, коли буде час.

Я не сказала, сподіваюсь, ви побачили на фотографії, що Памела Пол та Марія Руссо - редакторки газети "The New Yort Time". Памела працювала завідувачкою відділу дитячої літератури. Думаю, видавці в черзі стояли, щоб вручити їй свої книги для можливої рецензії!   

4) Дослідникам дитячої літератури. Але щоб не перевантажувати читачів, зараз зупинюсь, продовжу завтра. Сподіваюсь, буде цікаво не тільки мені )

Дякую, що дочитали.

P.S.  "ArtHuss", якому належить честь бути ідеальним (варто було б поаплодувати) видавцем цієї книги, строго попереджає, що "усі права захищено, жодну частину цього видання не можна відтворювати, зберігати в пошуковій системі або передавати в будь-якій формі та будь-якими засобами: електронними, механічними, фотокопіювальними чи іншими - без попереднього письмового дозволу власників авторських прав"

Я не просто копіюю, я популяризую!

 

Про булінг _ читаймо класику

 Булінг – болюча тема для сучасного суспільства. На цю тему пишуться книги і проводяться семінари.

За мого радянського дитинства такого слова не знали. Явище, звичайно, було. Воно надзвичайно трагічно і яскраво описано в «Опудалі» Володимира Желєзнікова. В нашій бібліотеці є український переклад Ганни Пашко. Але навряд чи зараз, під час війни, чи  після її закінчення українські батьки та вчителі будуть звертатися за досвідом до російського письменства, навіть якщо цей досвід радянський. На перегляд прекрасного фільму «Опудало», знятого прекрасним режисером Роланом Биковим, неодмінно накладеться наш досвід війни. Ми будемо шукати там витоки звірства та нелюдського ставлення до подібних собі. 

Хоча булінг немає національності і кордонами однієї країни не обмежується.

АІСТиній бібліотеці бракує сучасних книг на цю тему.  Що ж тоді можу запропонувати колегам?

Для початку – дві книги.

Почну з мого улюбленого Віктора Близнеця, з його повісті «Женя і Синько», виданої у 1974 році. Згадую про рік видання не випадково, книга писалася у часи, коли – як пише Вікіпедія – існувало неписане правило, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. 

 Головну героїню Женю час від часу переслідує однокласник Бен з товаришами. Вони живуть у сусідніх будинкам, у них спільний двір для ігор, і Женя охоче приєднується до хлопчачих війн. Товаришам Бена це не подобається, але їх дивує, що той ніби пасує перед дівчиськом. Зате у школі Жені перепадає інколи від Бена та й після уроків його банда не проти поганяти дівчинку, вигукуючи образливі слова.

Але Близнець чітко дає зрозуміти, що Бен просто-напросто симпатизує Жені.   Хтось скаже, що таку поведінку  переслідуванням не назвеш.  

Тому відкладаємо повість «Женя і Синько» і розпочинаємо перечитувати «Дивовижні пригоди у Лісовій школі» Всеволода Нестайка. Ще одне поле для досліджень і привід поговорити про булінг.

 Все в школі ідеально: вчителі та учні. Але є один  класичний хуліган Вовчик Вовченко. У першій книзі «Сонце серед ночі» він робив життя своїх однокласників по Лісовій школі нестерпним, до всіх чіплявся, всіх дражнив, з усіх глузував. І куснути за вушка чи хвіст міг. Найбільше потерпали зайчик Кося Вухань та їжачок Колько Колючка. Але саме вони прийшли на допомогу Вовчику, коли той потрапив у халепу, коли потрапив у рабство до шакала Бацили. Бацила мало не зробив із нього злодія. Історія закінчилася добре, і Вовчик ніби-то розкаявся, пообіцяв ніколи більше так не робити. Однокласники були добрими і все йому пробачили.

Але далі ставало все гірше. Вовчик подружився із лисеням Рудиком Лисовенком. Вони стали сильніші  і показали себе у повній красі, коли у їхньому класі з’явився новенький, котик Вася Кицин. Третя книга пригод «Секрет Васі Кицина» вважаю ідеальною для розмови про булінг. І вас,  дорогі читачі, прошу бути уважними. Все, як книжка пише. У класі з’являється новенький, руденький котик. Дівчаткам сподобався, тому що був пухнастим і гарненьким. Вчителі були в захваті від його навчальних успіхів. А це дратувало Вовчика та Рудика ще більше.

Позиція жертви та його переслідувань зрозуміла. Але в кожному конфлікті є ще трєтя сторона – глядачі. І тому вважаю, що 3 книга ідеально розписує, як говорити саме з глядачами.

Для прикладу.

Головні герої Колько Колючка та Кося Вухань натерпілися від Вовчика найбільше (перша книга), вони знають на своїй шкурі, як це образливо. І що вони роблять, коли у такому становищі опиняється новенький Вася Кицин? 

Не всі однокласники Васі так себе ведуть. Є ті, діють рішучіше і стають на його захист, що підтверджують подальші події казки, але тут ставлю крапку, дорогі читачі, щоб не нав'язувати своє бачення.  

Пошуки продовжуватиму. 

Дякую, що дочитали.

КНИГОЗНАВСТВО _ книги з доповненою реальністю

І на що тільки не йдуть дорослі, чого тільки не придумають, щоб викликати у дітей інтерес до читання!

З останнього – книги з доповненою реальністю. Це виглядає так:

 

Взяла для прикладу книгу, що є в АІСТиній бібліотеці: «Збірка казок про мушельки і не лише» із серії «Про природу» Дар’ї Паламарчук, вінницької письменниці та художниці.

Вперше книгу з доповненою реальністю було продемонстровано у 2008 році на Франкфуртському книжковому ярмарку

Напевне, тоді здавалося, що людство стоїть на порозі революції у виданні енциклопедій, підручників, навчальних посібників. Уява малює, наприклад, енциклопедію про Космос, де стаття про структуру Сонячної системи доповнюється її віртуальною схемою.  А якими цікавими були б у шкільні підручники, якби вони могли доповнюватися об’ємними схемами чи дослідами! Перехоплює подих від таких перспектив, еге ж?

Не знаю, чи завоювали книги з доповненою реальністю прихильність читачів за кордоном. В Україні вони не так поширені, можливо, задорогі для пересічних громадян. Наприклад, енциклопедія з доповненою реальністю «Тіло людини» на 44 сторінки коштує більше 600 гривен.

Скоріше всього, справа у програмному забезпеченні.

На Дар’ю Паламарчук, як вказано на звороті її книги,  працює ціла лабораторія, Центр візуальних ефектів.

Ось це програмне забезпечення є одночасно «ахіллесовою п’ятою» книг з доповненою реальністю. В АІСТиній бібліотеці є ще одна прекрасна книга «Спляча красуня» Шарля Перро. Мені довелося чекати десь з півроку, щоб оновилася програма і книга змогла відкрити всі свої секрети. А доти вона залишалася просто гарною книгою з гарними ілюстраціями.

Чекаю на читачів

Дякую, що дочитали.

ПОЛИЦЯ ДЛЯ ПЕРЕКЛАДАЧІВ ТА ВИДАВЦІВ _ творча спадщина Мирона Петровського

Пишу пост по гарячим слідам, по дуже гарячим слідам.

Є, звичайно, відчуття, що лізу не в свою справу. Але спробувати варто.

У попередній публікації про Мирона Петровського говорила, зокрема, й про те, що його твори – велика бібліографічна рідкість. Це мене дуже вражає. Те, що його не друкували за радянської влади, не дивує. 

Гнітить те, що в незалежній Україні  проігнорували книги Петровського. Немає перевидань, немає перекладів.

Друзі, які впорядковували його архів, написали у спогадах, що є близько 40 книг, готових до друку.

Можу допустити, що вони написані російською. То чому ж не перекласти?

Одну книгу б точно варто було би перевидати. Або в оригіналі, або в українському перекладі. «Мастер и Город» про київські мотиви Булгакова. Є польський переклад. А чому немає українського перекладу? Може б тоді ніхто б не писав про українофобство Михайла Афанасійовича?

Ті ж самі нариси «Городу й миру» - чому б не перевидати? Це ж наш Київ! Це ж наше місто. Там про Корчака, про М. Семенка, про Лесю Українку!

Всі, хто знав особисто Мирона Семеновича, в один голос кажуть, що він був одним із найкращих знавців Києва.

Ми розкидаємось хорошими людьми. Принаймні, на це дуже схоже.

ІМЕНА ІЗ ЗАБУТТЯ _ Мирон Петровський

 Давайте одразу так домовимося, щоб нікого не образити. Плануючи у рубриці «Імена із забуття» розповісти про Мирона Петровського, я опиралась на власну пам’ять.

Зараз В інформаційному просторі про нього згадують у зв’язку з колотнечею навколо так званого українофобства Булгакова.

Я ж задумала дану публікацію давно. Вже більше двох місяців працюю над нею, вишукую у вільному доступі книги Мирона Семеновича (з нульовим результатом), вичитую в інтернеті цікаві статті, гортаю сторінки його книги «Городу й миру» та насолоджуюсь книгою спогадів про нього.

На початку 90-х ім’я Петровського подарувала нам Ліля Зосимівна Єгурнова. Вона «заочно» закохала нас, своїх студентів-філологів, у нього та його творчість. Ми чекали на Мирона Семеновича у Вінниці. Лекція з якихось причин не відбулася, а пам’ять про людину залишилися. Вона заставила мою руку потягнутись у книгарні до полиці. «Городу та миру» є у моїй домашній бібліотеці та в АІСТиній. Там я прочитала про київський період життя Януша Корчака і про шафу з Монтессорі-матеріалами в квартирі, де він жив.

Цей факт дуже згодився Світлані Бєліній, організатору Стартової школи, яка почала зростати в АІСТі з середини 90-х. Це був факт на користь Монтессорі-педагогіки в цілому в Україні, тому що дозволяв говорити про глибокі  коріння, про те, що цікавість до прогресивної освіти завжди був притаманний українцям, що ми не відставали від тієї ж росії.

Я дуже тішуся цією книгою Мирона Петровського. Тому що мене вражає відсутність його книг у вільному продажі. Всі його книги – велика бібліографічна рідкість. 

Юрій Щербак писав, що перший псалом Давида – про Мирона Семеновича: «Блаженний чоловік, який не взяв участі в раді безбожних, не став на дорогу грішних, і не сів на престолі з губителями… хто не лукавив своїм язиком, не скоїв зла ближньому й не зневажив ближніх».

Хоча і з великою іронією, але надзвичайно гірко звучать слова самого Петровського – мовою оригіналу, я не дозволю собі стати суперником з таким Майстром слова: «С 1959 года я работаю за письменным столом. Я не готовился специально к такому образу жизни. Я дергал все двери, пытаясь социализироваться, все двери были закрыты, открылась только эта. Но – рад, потому что благодаря этому мог избежать участия в разном советском непотребстве. За всякий выбор приходится расплачиваться. Мне за мой – безвестностью. Полным не вхождением в какие-либо структуры и прежнего режима, и нынешнего, аутсайдерством. Я не являюсь членом никакого союза, у меня нет ученой степени или звания. Мне не визитке нечего написать, кроме имени, адреса и телефона. Приходится дорожить тем, что есть – именем, адресом, телефоном…»

Так, на візитці не перерахуєш назви університетів, які не запропонували йому роботу або яким він відмовив.

Там не вкажеш кількість заборонених до публікації книг.

Там не впишеш імена віх людей, які поважали і вважали його своїм учителем.

Там не виділиш окремо слова «ПОРЯДНА  ЛЮДИНА» або «ДУЖЕ  ОСВІЧЕНА  ЛЮДИНА».

Там не буде слів "Дух Києва"

Там не виділиш «НАЙКРАЩИЙ  ЗНАВЕЦЬ  БІОГРАФІЇ ТА ТВОРЧОСТІ  БУЛГАКОВА В УКРАЇНІ»

Є авторитетна думка авторитетних науковців, що Мирон Петровський - один із двох, що внесли найвагоміший вклад в вивчення творчості Булгакова (друга – Маріетта Чудакова).  Саме він склав безперечну доказову базу того, що Київ залишався з Михайлом Афанасійовичем на все життя.

Наведу один маленький уривочок із спогадів Юлії Веретенникової, вона колись була в гостях у нашої школи зі своїм чоловіком та дітьми.

Ви самі зрозумієте, що й до чого…

Мирон спросил, почему я не говорю по-украински. Я объяснила ему ситуацию. Он сказал, что очень хорошо ее понимает. В принципе у него она такая же: его основной язык русский, и он с огромным пиететом, очень трепетно относится к украинскому. «Но нужно начать говорить, Юлечка. Нельзя жить в стране, не погружаясь в её культуру и не освоив язык. Я не блестяще говорю по-украински, не сравнюсь с Вадимом Скуратовским, но, если человек говорит со мной на этом языке, я разговариваю с ним на его языке. Это просто необходимо, это элементарные правила взаимного уважения». 

Свій довгий пост доповню інтерактивною листівкою про Мирона Семеновича. Ви ж знаєте, це моє хобі.

 

День ДЕТЕКТИВА та День КНИГИ та АВТОРСЬКОГО ПРАВА

Випадок чи доля поєднали у квітні два  яскравих свята. Розкажу про художній твір, який ілюструює їх обидва 

Авторському праву приділяється дуже велике значення в одній із останніх книг Джоан Ролінг. З 2013 року вона під псевдонімом Роберт Гелбрайт (або Галбрейт) пише детективні романи.  В 6-й книзі від руки невідомого убивці гине авторка популярного мульфільму. Події відбуваються в наші дні. Соціальні мережі вибухають, дописники займають діаметрально різні позиції: одні шкодують, вражені наглою смертю. А інші – зловтішаються, обвинувачуючи її у тому, що вона по-злодійськи користувалась ідеями інших людей.

В наші часи захист свого авторства вийшов на високі щаблі. Років 100 назад можна було перекласти книгу, дати їй іншу назву і випустити під власним ім’ям. Зараз такий маневр неможливий, що довела сама ж Джоан Ролінг, коли в Росії з’явилася серія книг про Таню Гроттер. Англійська письменниця через суд в Голландії домоглася  обвинувачення автора у плагіаті.

Колись я з нетерпінням чекала на вихід чергової книги Поттеріани. Тепер з таким самим почуттям чекаю на друк її детективів та їхнього  перекладу на українську. Головні герої – приватні детективи Корморан Страйк та Робін Еллакот (спочатку секретарка, потім співробітниця, а тепер повноправний партнер). Джоан Ролінг   вдало вимальовує своїх персонажів. Шерлока Холмса і доктора Ватсона їй, звичайно,  не переплюнути (вибачте), а от прихильність читачів завоювати вони змогли. Я серед них. І перетягнула на свій бік кількох колег.

Можу запропонувати й іншим. Нашій бібліотеці пощастило отримати в тимчасове користування перші три романи. Наступні я придбала для себе сама.

Читайте. Будемо разом чекати на вихід чергового детектива.

Далі буде…

Дякую, що дочитали.

МОЇ ВІДКРИТТЯ _ Дмитро Чередниченко "Мандри жолудя"

 Оце і є моє чергове відкриття. Маленька тоненька книжечка під назвою «Мандри жолудя».

Спочатку думала відправити її до відділу поробок. Потім мені здалося, що вона ввійде до розділу книг про мистецтво фотозйомки. Ім’я автора книги розгледіла не одразу: Дмитро Чередниченко, відомий вчителям початкових класів та українським філологам. 

#ВАЛЕНТНІСТЬ _ Валентина Мержиєвська «"Ізми" у світі ідеологій, філософій та релігій»

 Все, що робить Валентина Мержиєвська, зберігається у моїх файлах під кодовим ім’ям  #Валентність.

Пропоную для вдумливого та неспішного читання «"Ізми" у світі ідеологій, філософій та релігій». Використовую її як енциклопедію чи словник, що й було задумано автором, здається. Її не варто читати запоєм, хоча й забороняти цього, звісно, ніхто не буде.

Мені  «Ізми» допомогли у дуже важливому питанні, вивели з глухого кута, в який загнала анотація на дитячу книжечку австрійського письменника Гельмута Ценкера "Дракон Мартін", видану у 1976 році за радянських часів

Я кілька разів перечитала казку. Книжка дуже цікава, написана легко,  ще й повезло з перекладом. Які такі «серйозні думки про суперечності в капіталістичному світі» в ній є?

За неповних 33 роки незалежності нашої країни у мене, яка перші 19 років свого життя прожила в СРСР, з голови вивітрилась чи то неприязнь, чи то упередженість до капіталізму. Вона точно була. А от розуміння, що таке капіталізм – не було.

А й справді, що таке капіталізм? Ми зараз в Україні живемо при капіталізмі чи при демократії? А таке можливе? Уживаються між собою капіталізм та демократія?

За звичкою відкрила Вікіпедію. Питань менше не стало.

Отут мені й стала в нагоді книжка Валентини Мержиєвської. Якщо я правильно зрозуміла Валентину, капіталізм  це – економічна форма лібералізму.

Лібералізм – це ідеологія, яка каже, що індивідуальні свободи людини є основою суспільства.

Відсутність з боку держави (як це було за радянської влади) контролю та обмежень – запорука розвитку країни та високий рівень життя її народу. А народ є єдиним джерелом влади в країни за демократів. Демократія – це форма правління, яка, наприклад, затверджена в Конституції України.

Я ж кажу, що «Ізми» треба читати повільно і вдумливо )