ІМЕНА із ЗАБУТТЯ _ Анатолій Фролов, художник

 З мого боку дуже самовпевнено сказати, що повертаю із забуття ім’я художника-ілюстратора Анатолія Георгійовича Фролова.

Є люди, які однозначно його пам’ятають, люблять, цінують, пишуть про нього, публікують його спогади. Доказ – у путівнику. Картка з ім’ям Фролова, якщо ви натиснете на неї, перенаправить вас на сторінку, де зібрано все, що знайшла на цей момент.

І все-таки той факт, що у Вікіпедії немає сторінки, присвяченій митцю, а в статті про Бруслинів не сказано, що художник звідти родом, дає мені підставу обрати саме таку тему. Ми ще й земляки, він родом з Вінниччиини. 

АІСТиній бібліотеці пощастило мати дві книги, ілюстровані Фроловим. І саме про них й розповім. Зараз не торкатимусь змісту книг. Відбираючи книги на експертизу для п’ятикласників, й сама уважно їх переглядала. Олександр Зима і Тарас Кінько за алфавітом – майже сусіди. А на полиці літератури для найменших в нашій бібліотеці вони взагалі опинилися поруч. Тому й моє око вихватило схожість в оформленні. Хоча думаю, впізнала би руку майстра, навіть якщо б фамілії авторів книг, ним проілюстрованих, починалися на А та Я.

Щоправда, на якусь мить засумнівалась і попросила міс Лілю глянути, чи не бачить вона подібність. ЇЇ відповідь мене заспокоїла. 

А тепер і ви спробуйте.

Зрозумійте мене правильно, будь ласка. Переглядаючи не один десяток книг, спочатку побачила схожість малюнків, а вже потім прочитала ім’я художника.

КНИГА ГЕРОЇВ НАШОЇ КРАЇНИ _ Олексій Некрасов

Мені не вперше, на жаль, доводиться виконувати подібну роботу. Серед наших учнів і серед випускників є втрати. І згорьовані рідні інколи просять віднайти у шкільному архіві фото та відео, які б нагадали їм про шкільні часи.

Про те, що наш випускник Олексій Некрасов загинув на фронті, ми з колегами  дізналися, на жаль, із шкільного чату вже після похорону. Я бачила його фотографію в «Вінницькому ІнформБюро», але не впізнала.

Інформації про Олексія у відкритих джерелах дуже мало. Від імені школи напишу кілька слів.

У нас є традиція. Випускники, закінчуючи школу, залишають нам на згадку про себе рушник. На ньому вишиті слова подяки або побажання – хто і що відчуває на момент розставання зі школою.

Наш герой написав: «Дякую улюбленій школі».  Через два роки на Зустрічі випускників, продовжуючи думку «Якби знову почати», написав: «Я б обрав школу АІСТ».

Бажаю всім школам мати таких вдячних випускників.

Справдилися слова Наталі Йосипівни П’яст, що Олексій  вміє цінити все, що робить для нього школа.

Восени 2002 року, коли Олексій був в одинадцятому класі, померла його мама. Уявіть собі, як важко було хлопцеві, в якій непростій ситуації він опинився, як йому непросто було справитися зі своїми емоціями.  В результаті – виник конфлікт з учителем, і навчання Олексія в АІСТі було під питанням. І тут на захист хлопця стали – крім багатьох учителів -  його однокласники. Вони стояли за нього горою. Це в першу чергу заслуга самого Олексія. Хіба захищають того, кого не цінують? Значить, відчували в ньому добро, за яке треба боротися.

Пам’ять підводить усіх. І дітей і дорослих. На жаль, зараз у мене зовсім мало фактів про Льошу.

Офіційний наказ про його зарахування до складу 9 класу датований 16 січня 2001 року.

У класі на той момент було двоє новеньких, Олексій та Сашко Казьмірук. Вони й здружилися. Ігор Йосипович одразу ж згадав про це, коли ми у нашому шкільному чаті прочитали про похорон.

Через пару місяців - він серед акторів вистави «Жінки у житті Тараса Шевченка».

На екзамені з математики за 9 клас його відзначив Ігор Якович Клочко.

Є кілька фотографій з випуску 9 класу.

Олександр Петрович Ігнатьєв згадував (це можна прочитати з протоколу колегії), що літом після 9 класу Олексій працював як віл, надолужуючи  пропущене з англійської мови. Вчитель назвав його працьовитим  і здібним.

Женя Ободянський згадав, як Анатолій Іванович називав Олексія Діджеєм Нексом.

10 клас сфотографувався на шкільному ґаночку. І серед радісних однокласників – усміхнений Олексій.

Під час свята Останнього Дзвоника на сцені він сидить у другому ряду, виглядає з-за плеча Тоні Шевченко. Зате гарно видно на фото вальсу.

Далі у фотохроніці – фото з Випуску. І останні  у нашій підбірці – фото із Зустрічі випускників 2005 року.

Маю надію, що у шкільному архіві відшукаю ще якісь матеріали. І тоді обов’язково напишу.

Ви теж звернули увагу, що загинув Олексій у 2023 році, а поховали його у 2025?

Імена із забуття _ Володимир Владко

У виборі героїв для рубрики "Імена із забуття" часто орієнтуюсь на публікації у Фейсбуці. Так, Фейсбук - це гігантська рулетка. ніколи не знаєш, що на тебе чекає  сумне чи веселе, трагічне чи комічне; те, що подарує тобі крила чи те, що допоможе у професійному плані. 

Випадок тут грає далеко не останню роль. Думаю, Карл Юнг назвав би Фейсбук колективним підсвідомим.

Сподіваюсь, ніхто мене не засудить за такий специфічний підхід до вибору.

То ж саме Фейсбук нагадав мені про українського фантаста Володимира Владка. Він був для мене у дитинстві одним із улюблених письменників. Можливо, і ви відчуваєте радість від цієї зустрічі?

Планую поновити знайомство, переслухати "Сивого капітана". Читаючи цю книгу у дитинстві, уявляла головного героя  схожим на Капітана Немо із "20 000 тисяч льє під водою".

І в АІСТиній бібліотеці дещо є. Не всі твори, про які згадують автори публікацій, але скласти власну думку, тримаючи книги в руках, можна. Запрошую до бібліотеки )

Імена із забуття _ Михайло Остроградський, математик

Ось ці газетні вирізки нагадують мені про події 2001 року. Тоді Ігор Якович Клочко, який викладав математику,  попросив допомогти в оформлені газети, присвяченій всесвітньо  відомому математику, українцю Михайлу Остроградському. Газету я зробила, вона загубилася у часі та в АІСТиному просторі )

А невикорастані матеріали викинути не змогла, зберегла (я ж бібліотекар). І вони тепер стали у пригоді, коли хотіла знайти докази того, що це було в нашій  АІСТорії.

Ігор Якович дуже любив (і любить) математику і охоче розповідав про історію математичної науки. Завдяки йому я на все життя запам'ятала ім'я славетного українця. На днях  запитала свого похресника, який 3 роки тому відвідував його уроки, чи згадував він про Остроградського? "Так, було таке" - відповів Вадим. 

Ех, буде в мене більше часу - обов'язково пошукаю інформацію про рід Остроградських, який дав Україні і славетного математика і хороброго контрадмірала. Цікаво ж, правда?

Далі буде...

ІМЕНА ІЗ ЗАБУТТЯ _ Вадим Сідур

Якщо проводити ІСТОРИЧНІ  ПАРАЛЕЛІ, як ото вчора, то про Вадима Сідура потрібно було б говорити в першу чергу. По всім канонам Календаря ювілейних дат я повинна була розповісти про нього у 2024 році. Але роблю це зараз.

Деякий час подумувала об’єднати дві теми «Мої відкриття» та «Імена із забуття».

Не буду. Не хочу привласнювати те, що мені не належить.

Його ім’я мені, як і багатьом АІСТятам, подарувала Ліля Зосімовна Єгурнова. Життя Сідура поставало як приклад нескореності та витривалості перед ударами долі. Їх було ох як багато у житті митця.

Скульптор, графік, художник, ілюстратор, поет, письменник. Але в першу чергу хороша людина. 

Вадим Сідур  народився 28 червня 1924 року.  

Митець родом із України, народився у Катеринославі.  На дитинство припали голодомори, на юність – війна. З України сім’я евакуювалася до Душанбе, де у 18 років він був мобілізований до війська, став кулеметником. У 1944 році у складі 3-го Українського фронту визволяв своє рідне місто, на місці рідного дому застав попелище. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни 2 ступеню (1947) та Орденом Вітчизняної війни 1 ступеню . У тому ж таки 1944 отримав тяжке поранення в голову. Дві жінки, мати з дочкою, в чию хату побратими його занесли, врятували хлопця. Спочатку відвезли до Кривого Рогу, а коли побачили, що у місті немає жодної вцілілої лікарні, повезли до  Дніпропетровська. Далі – численні операції та реабілітація в Центральному Інституті  травматології та ортопедії, де йому заново зібрали обличчя. У 19 років отримав ІІ групу по інвалідності. Потім – роки відновлення здоров’я одночасно із навчанням на факультеті монументальної та декоративної скульптури Вищого художньо-промислового училища.

Творче життя Вадима Сідура було обмежене станом здоров’я (після інфарктів довгий час не мав сил працювати з важкими матеріалами) та байдужістю офіційної лінії радянського мистецтва до його новаторства у скульптурному мистецтві. Байдужість дуже скоро переросла у підозрілість, а визнанням його робіт за кордоном зацікавились відповідні органи.

Я стримую себе, щоб не переповідати все. Інтерактивну листівку  створила на основі тих матеріалів, які попали в мою інформаційну  бульбашку. Може бути таке, що вам, дорогі читачі, інтернет підсуне цікавіші матеріали, ніж у мене. Буду вдячна, якщо поділитися.

Одну  публікацію все ж виокремлю. У Дніпрі 14 січня 2023 року російська ракета забрала життя 46 людей, знищивщи цілий під'їзд. Щоб віддати дань  пам'яті загиблим, скульптор Гарнік Хачатрян обрав за основу 35-сантиметрову композицію Вадима Сідура "Пам'ятник загиблим від бомб" і відтворив у металі.

Я згадувала про Лілю Зосимівну Єгурнову. Пам’ятаю, що про Сідура вона могла говорити годинами. Бережу номер журналу «Юність» за 1988 р, де були надруковані спогади Юрія Левітанського про нашого земляка. Думаю, що немаю права публікувати їх у відкритому просторі. Відскановані копії переходять до Закритих файлів. Якщо дуже-дуже треба – звертайтесь, поділюся.

 Я ж не могла відірватися від доступних мені публікацій. 

Чого і вам бажаю. Чого, чого, а історичних паралелей у вас виникне дуже багато.

ІМЕНА ІЗ ЗАБУТТЯ _ Мирон Петровський

 Давайте одразу так домовимося, щоб нікого не образити. Плануючи у рубриці «Імена із забуття» розповісти про Мирона Петровського, я опиралась на власну пам’ять.

Зараз В інформаційному просторі про нього згадують у зв’язку з колотнечею навколо так званого українофобства Булгакова.

Я ж задумала дану публікацію давно. Вже більше двох місяців працюю над нею, вишукую у вільному доступі книги Мирона Семеновича (з нульовим результатом), вичитую в інтернеті цікаві статті, гортаю сторінки його книги «Городу й миру» та насолоджуюсь книгою спогадів про нього.

На початку 90-х ім’я Петровського подарувала нам Ліля Зосимівна Єгурнова. Вона «заочно» закохала нас, своїх студентів-філологів, у нього та його творчість. Ми чекали на Мирона Семеновича у Вінниці. Лекція з якихось причин не відбулася, а пам’ять про людину залишилися. Вона заставила мою руку потягнутись у книгарні до полиці. «Городу та миру» є у моїй домашній бібліотеці та в АІСТиній. Там я прочитала про київський період життя Януша Корчака і про шафу з Монтессорі-матеріалами в квартирі, де він жив.

Цей факт дуже згодився Світлані Бєліній, організатору Стартової школи, яка почала зростати в АІСТі з середини 90-х. Це був факт на користь Монтессорі-педагогіки в цілому в Україні, тому що дозволяв говорити про глибокі  коріння, про те, що цікавість до прогресивної освіти завжди був притаманний українцям, що ми не відставали від тієї ж росії.

Я дуже тішуся цією книгою Мирона Петровського. Тому що мене вражає відсутність його книг у вільному продажі. Всі його книги – велика бібліографічна рідкість. 

Юрій Щербак писав, що перший псалом Давида – про Мирона Семеновича: «Блаженний чоловік, який не взяв участі в раді безбожних, не став на дорогу грішних, і не сів на престолі з губителями… хто не лукавив своїм язиком, не скоїв зла ближньому й не зневажив ближніх».

Хоча і з великою іронією, але надзвичайно гірко звучать слова самого Петровського – мовою оригіналу, я не дозволю собі стати суперником з таким Майстром слова: «С 1959 года я работаю за письменным столом. Я не готовился специально к такому образу жизни. Я дергал все двери, пытаясь социализироваться, все двери были закрыты, открылась только эта. Но – рад, потому что благодаря этому мог избежать участия в разном советском непотребстве. За всякий выбор приходится расплачиваться. Мне за мой – безвестностью. Полным не вхождением в какие-либо структуры и прежнего режима, и нынешнего, аутсайдерством. Я не являюсь членом никакого союза, у меня нет ученой степени или звания. Мне не визитке нечего написать, кроме имени, адреса и телефона. Приходится дорожить тем, что есть – именем, адресом, телефоном…»

Так, на візитці не перерахуєш назви університетів, які не запропонували йому роботу або яким він відмовив.

Там не вкажеш кількість заборонених до публікації книг.

Там не впишеш імена віх людей, які поважали і вважали його своїм учителем.

Там не виділиш окремо слова «ПОРЯДНА  ЛЮДИНА» або «ДУЖЕ  ОСВІЧЕНА  ЛЮДИНА».

Там не буде слів "Дух Києва"

Там не виділиш «НАЙКРАЩИЙ  ЗНАВЕЦЬ  БІОГРАФІЇ ТА ТВОРЧОСТІ  БУЛГАКОВА В УКРАЇНІ»

Є авторитетна думка авторитетних науковців, що Мирон Петровський - один із двох, що внесли найвагоміший вклад в вивчення творчості Булгакова (друга – Маріетта Чудакова).  Саме він склав безперечну доказову базу того, що Київ залишався з Михайлом Афанасійовичем на все життя.

Наведу один маленький уривочок із спогадів Юлії Веретенникової, вона колись була в гостях у нашої школи зі своїм чоловіком та дітьми.

Ви самі зрозумієте, що й до чого…

Мирон спросил, почему я не говорю по-украински. Я объяснила ему ситуацию. Он сказал, что очень хорошо ее понимает. В принципе у него она такая же: его основной язык русский, и он с огромным пиететом, очень трепетно относится к украинскому. «Но нужно начать говорить, Юлечка. Нельзя жить в стране, не погружаясь в её культуру и не освоив язык. Я не блестяще говорю по-украински, не сравнюсь с Вадимом Скуратовским, но, если человек говорит со мной на этом языке, я разговариваю с ним на его языке. Это просто необходимо, это элементарные правила взаимного уважения». 

Свій довгий пост доповню інтерактивною листівкою про Мирона Семеновича. Ви ж знаєте, це моє хобі.

 

ІМЕНА із ЗАБУТТЯ _ Реваз Інанішвілі

 Хочу сьогодні повернути із забуття ім’я грузинського письменника.

В АІСТиній бібліотеці є книжка Реваза Інанішвілі «Далека біла вершина», видана у 1980 році «Веселкою». В ній 37 оповідань. Я прочитала десь коло десяти. У збірці немає звичної нам передмови чи післямови, з якої ми могли б щось дізнатися про автора.

Це той випадок, коли твори говорять самі за себе. І, порушуючи свої ж правила, опублікую один із них. Той, що сподобався найбільше - оповідання "Визволена вода".  Роблю це свідомо, хочу повернути в український книжковий простір голос самобутнього автора

В українському секторі інтернета про Реваза Інанішвілі інформації взагалі немає. Але я здогадался розширити свої пошуки в грузинському сегменті  - за допомогою Google-translate.

Якщо маєте у своїй бібліотеці таку книжку – прибережіть її, не відмовляйтеся від неї ради нової.  

Дуже гарний переклад Олекси Синиченка.

ІМЕНА ІЗ ЗАБУТТЯ. Микола Іванов

     У двох останніх публікаціях нашого блогу цитувалися "Записки Піквікського клубу" Чарльза Діккенса.

    Щось мені підказує, що у когось обов'язково виникне запитання: чому - російською мовою?

    Якщо спробуєте відшукати на сторінках інтернету переклад "Записок" українською мовою, на вас чекає знайомство із трагічними сторінками української культури. 

    У 1929 році український - скорочений - переклад зробив Микола Іванов. Пройшовши за посиланням, ви дізнаєтесь про те, як багато він зробив для нашої культури, скільки імен він відкрив для українського читача, переклавши англійських, американських, французьких, німецьких авторів. 

   І ваше серце обов'язково відболіє над його трагічною долею.