РОЗЧАРУВАННЯ РОКУ _ випуск 6_Аттила Могильний і Володимир Арєнєв

Чекати кінця року, щоб розказати про своє розчарування?

Не мій варіант. Розповім зараз.

Мене розчарув Володимир Арєнєв . Не як письменник, бо я в захваті від його фантастичної повісті «Сапієнси». А як критик, бо не зрозуміла його  нападок на книгу Аттили Могильного «Мавка з Кришталевого палацу». І не розумію, нащо БараБука  опублікувала.

Це нагадало мені історію, яку прочитала у спогадах Дмитра Стельмаха «Скелети в письменницький шафах». Його друг Анатолій Костецький якось приніс у видавництво «Веселка» свого віршика «Дощик». А редакторка йому й каже:

-  Костецький, ну ви ж наче освічена, інтелігентна людина. Де логіка? Кошик – це ж не відро, він же з лози сплетений, у ньому воду аж ніяк не понесеш.

«Цікаво, - підводить підсумок Стельмах, - що та редакторка сказала б Льюїсові Керроллу, коли б той, не дай Боже, до «Веселки» завернув».

Так само й мені хотілося апелювати до творчості Льюїса Керролла, коли читала рецензію Арєнєва на казку Могильного: «У дитинстві умовності та межі мають набагато менше значення, ніж у дорослому віці. Скільки разів таке було: граєшся, створюючи неймовірну історію, в якій інопланетяни, мурахи, роботи, ковбої, дракони та ховрашки діють пліч-о-пліч. І захопливі ж історії виходили! А от у книжці подібна еклектика чомусь здається штучною і невдалою, хай ти що роби!»  (дивись сайт «БараБуки»)

От чесно, не розумію, чому Арєнєв напосівся на Могильного. Навіщо це йому? Мені болить ще й тому, що Аттили Вікторовича вже 16 років як немає на цьому світі. Він нічого не може сказати на свій захист. Спробував би Володимир Костянтинович покритикувати Кокотюху, наприклад… Чи для таких нападок є якась особиста причина? Арєнєв же явно не та редакторка з обмеженою уявою, яка не бачила логіки в дитячому віршику про дощик у плетеному кошику. А написав таку дурницю…

А мені дуже подобається і «Мавка з кришталевого палацу» і «Сапієнси». Саме цю книгу Арєнєва замовила, тому що вона входить до програми «Українська мова та читання» у 4 класі. Більше того, пригледіла ще кілька книг Арєнєва і обов'язково - якщо не придбаю, то знайду, де почитати. Цікавий сучасний письменник. "Сапієнси" прочитала на одному подиху і вважаю цю книгу унікальною для нашої літератури через поєднання фантастики та пригод у космосі. Для підлітків - саме воно. 

"Мавка" ж - добра мила казка, саме така, яка потрібна маленьким дітям. Написана легко. Напоєна літом і теплом. І також про космос. 

РОЗЧАРУВАННЯ РОКУ

    Як  для понеділка - просто ідеальний день, щоб писати про розчарування. Про стакан кажуть, що він може бути одночасно і напівпорожнім, і напівповним. Отак і в мене. Радію, що заповнюю останню клітинку в своєму Тематичному циклі. І одночасно мене гризе відчуття, що остання публікація в 2025 році буде про розчарування, а не про щось хороше.

    Який бачу вихід? Розповісти про щось хороше - завтра і, можливо, післязавтра.

   А сьогодні мова про два моїх найбільших розчарування у цьому році. Вони обидва пов’язані з книгами із АІСТиної бібліотеки, але не тому, що вони не цікаві.

  Першу, на жаль, я проворонила. Вона не потрапила мені до рук тоді, коли найбільше б згодилася. Це було напередодні АІСТиного Дня пошти. Я відPHOTOSHOPила малюнок лелеки-поштальйона із фотоархіву школи, і він згодився класному керівнику 5 класу. Проходить після свята тиждень, не більше. Обираємо з третьокласником Дарієм книжку, він просить "Дмитрика у Країні синіх троянд", яку написав Леонід Сапожніков. Ми разом з ним гортаємо сторінки, вирішуємо, чи підійде йому розмір шрифту  - а там, а там, а там – Лелека-поштальйон!!!

   Ну хіба так можна, ну як так, Ірино Сергіївно? Не раніше і не пізніше, саме через кілька днів після свята. Най йому грець! 

  Друга – збірка детективів Джеральдіни Тей.  До неї потягнулася, бо розрядився телефон, на якому слухала аудіокнижку «Донька часу». Думаю, зараз прочитаю, що там далі.

   Ага, не так сталося, як гадалося. В книзі є 3 детективи, але потрібного серед них не було.

 Отакі у шкільного бібліотекаря розчарування.

 

РОЗЧАРУВАННЯ РОКУ

За чотири роки у мене як у читача було чотири розчарування. Про три із них вже розповіла. Дійшла черга до четвертого. 

Час від часу звертаюсь до видавців з проханням перекласти та видати деякі книжки. 

Але про книгу Карен Махоні «Таємниця кота-вампіра»  буду просити про інше.

Будь ласка, не видавайте її. Не перекладайте і не видавайте.

У мене все )

До зустрічі...

P.S. Розповіді про розчарування шукайте, будь ласка, під однойменною міткою.

Розчарування року-2022

Якщо сказано «А», то треба говорити «Б». У моєму випадку вийшло дуже нестандартно: названі «А» та «Г». Є розповідь про розчарування 2024 року, є пост про розчарування 2021 року.

Тому сьогодні поговоримо про розчарування-2022, а десь пізніше і до розчарування-2023 дійдемо.

До Андрія Кокотюхи ставлюся дуже добре. Він корифей українського детективу, пише для дорослих, підлітків та малюків. Чимало дорослої АІСТиної аудиторії свого часу з задоволенням перечитали його «Темні води» та «Автомобіль із Пекарської». Підліткам також будуть однозначно цікаві "Таємниці козацького скарбу" (перераховую книги, які є в АІСТиній бібліотеці)

А от що мене розчарувало, так це ілюстрації до книги «Не той хлопчик».

До сюжету претензій немає. І до оформлення в цілому – теж. Але є кілька ілюстрацій, через які книжку притримую і ще жодній дитині не запропонувала. Не впевнена, що серед нас є такі, кому подобаються щурі.

Ілюстраціями Максима Паленко, наприклад, до книг Джеремі Стронга - захоплююсь.

Чому не спрацювало цього разу?

Свої враження підкріплюю думкою двох мам, моїх колег і подруг. Вони відмовилися брати її своїм дітям.

У цьому конкретному випадку Андрій Кокотюха, художник Максим Паленко та видавці перемудрили.  

А як ви думаєте?

РОЗЧАРУВАННЯ РОКУ

 Це дуже пафосно і голосно звучить, але насправді десь так і є. Я відслідкувала кілька останніх років і встановила періодичність читацьких розчарувань:  раз на рік.

До свого коротенького списку приплюсую «Маленького урвителя» Володимира Городецького.

Вона буде цікава дослідникам української літератури. Можна знайти схожість з «Маленьким грішником» Коцюбинського та «Федьком-халамидником» Винниченка. «Маленькому урвителю» у часі ближчий герой «Звуків павутинки» Віктора Близнеця. Їхні герої – майже сучасники. Цікаво буде дослідити, як змінювався протягом століття  внутрішній світ однолітка сучасних підлітків. Як змінювалася картина світу зі зміною державного устрою, як на неї впливали революції та  війни. Можливо, це наступна тема моїх досліджень.

А от чи будуть у захваті книги діти – маю великі сумніви. Вона і дорослим не всім зайде.

Ще мені цікавить дуже фігура автора. Чому так мало про нього інформації? Яка таємниця стоїть за його зникненням з інформаційного поля? Як можна загубитися в сучасному світі?

А ще замислилась, куди вписати «Маленького урвителя»? Це не літературна казка. В ней немає яскравих пригод, магії, чарівників, фантастичних світів і подорожей у часі. Кілька разів згадується дідько – і то, як кажуть сучасники, «чисто теоретично», як ймовірний житель горища. Його ніхто не бачив, але імовірність, що він там живе, - велика.

Пропоную для означення подібного жанру гарне слово «бувальщина». 

Ось скільки багато користі від одного маленького розчарування!

Петро Висоцький "ЧОМУ УСМІХАЮТЬСЯ ДІТИ"

   

   Рецензія на цю книгу ідеально вписується в рубрику "Те, чого нема, або БІЛІ ПЛЯМИ У КНИЖКОВОМУ ПРОСТОРІ".

   Чому? Спробуйте в інтернеті знайти хоч кілька слів про автора. У мене нічого не вийшло, я нічого не знаю про автора. 

   Ілюстрації, безумовно, прикрашають книгу, ім'я художника Владислава Ширяєва слід запам'ятати, але ... вона, правда, мені не дуже сподобалася.  А ви її читали?