РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ _ випуск 6

У мене є книга Вадима Скуратівського «От із такого ми світу», яку видало київське видавництво «Дух і літера» у 2024 році. В анотації сказано, що вона створена на основі його усних розповідей. Перша – «Щодо моєї статті “Шевченко в контексті світової літератури”».

Щоб ви розуміли: за  статтю про Шевченка, яку ми зараз можемо прочитати у вільному доступі в інтернеті, в 1978 році автора фактично позбавили засобів для життя. Коли близька Скуратівському людина прийшла запитати, за що того звільнили, їй відповіли: "Перебільшив значення Шевченка". Ви тільки вдумайтесь: "Перебільшив значення Шевченка"!

А ми можемо спокійно завантажити  і прочитати її (там, можливо, забагато реклами, але не смертельно).

16 грудня 2024 року сайт «Читомо» розмістив публікацію, де відомі письменники, критики, літературознавці відповідали на питання, які культові книжки потребують перевидання? 

Так, статтю Вадима Леонтійовича ми можемо спокійно відкрити, прочитати і за необхідності завантажити. Але ж якомусь видавництву можна її надрукувати - нехай у складі подібних, бо вона невеличка, на 6 сторінок.

Не мені тягнутися за відомими митцями, можу тільки йти по їхніх слідах, тому вважайте мій пост спробою нагадати про статтю Скуратівського. І при можливості – видати. Вона того варта.

ПОЛИЦЯ ДЛЯ ПЕРЕКЛАДАЧІВ та ВИДАВЦІВ _ випуск 17

 

Є у нашій бібліотеці старенька, ще радянська, 1982 року, книга  «Дракон Мартін» Гельмута Ценкера. У нас вона більш-менш збереглася, загубилася на полиці  серед сучасних красенів. Папір – старіє, а цікава історія – ні.

І тому мені дуже хочеться, щоб знайшлося видавництво, яке б подарувало цій книзі нове життя! І обов’язково при цьому зберегло ілюстрації Ігоря Вишинського.

На свій страх і риск ще порекомендую порівняти переклад з оригіналом. У мене ніяких претензій до перекладу Івана Сойка немає – він прекрасний. Але ж ми пам’ятаємо, в які часи вийшла ця книга і на що ладні були піти радянські цензори, щоби догодити лінії партії.

А якщо, дорогі видавці, ви візьмете в роботу «Дракона Мартіна», то може, перекладете і його продовження?

Шукаючи інформацію про Гельмута Ценкера, побачила, що росіяни тут нас випередили, видавши другу книгу «Дракон Мартін і і вкрадене привиденя». А чим ми гірші?

До речі, про автора. Можливо, що в СРСР його друкували в першу чергу тому, що він належав до комуністичної партії Австрії. Але Ценкер мав педагогічну освіту, закінчив Педагогічну академію в Відні. Працював у початковій та спеціальній школах. Ось цей досвід роботи з дітьми і допоміг йому написати живу, цікаву історію про братів-драконів Мартіна та Георга, про їхнє життя серед людей, їхню дружбу з дітьми і непрості взаємини з дорослими.

Радянське минуле

Третього листопада розповіла про пошук рецептів вдалого батьківства.

Є в мене один для початку.

Нізащо на світі  б не хотіла повернутися до Радянського Союзу.  Але дещо й у  ньому було корисне і хороше. Його було мало, але ж воно було. Розв’язавши війну, наші так звані брати відібрали і це хороше.

За минулий рік одна з найцікавіших прочитаних мною книг саме родом з Радянського Союзу – Кір Буличов «Дівчинка з Землі».

І зараз запропонувати її дітям – майже злочин. Це мене страшенно гнітить і бісить. Мені й самій читати було нелегко. Про московський зоопарк з інопланетними тваринами та бронтозавром, про маму Аліси, яка зводить будинки на інших планетах, космодром Шереметьєво-4, про прибульців з інших планет, яких змогла врятувати Аліса. У мене досі не вкладається в голові, як можна було ці прекрасні мрії про майбутні космічні подорожі та зустрічі з жителями інших планет не реалізувати, а обміняти на нищення моєї країни. Краще б витрачали гроші на космічні перегони, а не на зброю, якою вбивають українців.

А дорослим запропоную – заради передмови. Буде корисно й вчителям також.

Дуже гарний переклад Євгена Литвиненка. Дуже.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Завтра Аліса йде до школи. Це буде дуже цікавий день. Сьогодні зранку відеофонять її друзі та знайомі, і всі її поздоровляють. Правда, Аліса й сама вже три місяці, як нікому спокою не дає, розповідає про свою майбутню школу.

Марсіянин Бус прислав їй якийсь хитромудрий пенал; його поки що ніхто не зміг відкрити — ні я, ні мої товариші по службі, а серед них, до речі, було два доктори наук і головний механік зоопарку.

Шуша сказав, що піде до школи разом з Алісою і перевірить, чи досить досвідчена вчителька їй дістанеться.

Страшенно багато галасу. Здається, коли я вперше йшов до школи, ніхто не зчиняв такого галасу.

Зараз метушня трохи стихла. Аліса пішла в зоопарк попрощатися з Бронтею. А поки вдома тихо, я вирішив надиктувати кілька історій із життя Аліси та її друзів. Я перешлю ці нотатки Алісиній вчительці. Для неї корисно буде знати, з якою несерйозною людиною їй доведеться мати справу. Можливо, ці нотатки допоможуть учительці виховувати мою доньку.

Спочатку Аліса була дитина як дитина. Років до трьох. Доказом тому — перша історія, яку я збираюсь розповісти. Та вже через рік, коли вона зустрілася з Бронтею, в її вдачі проявилося вміння робити все не як слід, зникати в найнеслушніший час і навіть випадково робити відкриття, що були не під силу найвидатнішим ученим сучасності. Аліса вміє знаходити вигоду з доброго до себе ставлення, а проте в неї безліч вірних друзів. Нам же, її батькам, буває дуже важко. Адже ми не можемо весь час сидіти вдома: я працюю в зоопарку, а наша мама зводить будинки, і до того ж часто на інших планетах.

Я хочу заздалегідь попередити Алісину вчительку — їй теж буде, напевно, нелегко. Тож нехай вона уважно вислухає цілком правдиві історії, що трапилися з дівчинкою Алісою в різних місцях Землі та космосу протягом останніх трьох років.

 

         За круглим столом 6 листопада ми з Тамарою Анатоліївною та Наталею Йосипівною трохи поламали голову над фразою «Аліса вміє знаходити вигоду з доброго до себе ставлення, а проте в неї безліч вірних друзів».Це позитивна чи негативна риса характеру?

        У мене є й інші питання: Цьому можна навчитись? Хто цьому може навчити? І чи треба цьому вчитись?

Пропоную пошукати відповіді й вам, а потім обміняємось враженнями.

P.S. Книга з відділу дитячої літератури перейшла до відділу зарубіжної літератури. для дорослих.

Радянська дійсність у спогадах Віктора Некрасова

 продовження...

Знати, хто такий Гаррі Міллер Лейденберг, можуть  ті, хто знайомий з історією Нью-Йоркської публічної бібліотеки, або ті, хто читав спогади киянина Віктора Некрасова, знаменитого радянського письменника й дисидента.  .

 У 1924 році, коли його родина на кілька днів прихистила Лейденберга, майбутньому письменнику було 12 років. Хлопця точно не цікавили розмови про тонкощі бібліотечної справи.  Зате Гаррі Міллер Лейденберг  на мініатюрній друкувальній машинці вистукував і занотовував щоденні враження.

Як потрапили вони до радянського письменника? Шлях був непростий і для Некрасова не зовсім приємний. У 1962 році він опублікував свої спогади "По обидва боки океану. В Італії - в Америці", за які отримав нищівну критику. Саме обвинувальна кампанія і привернула увагу до книги Некрасова американців. Через деякий час він отримав листа від сина Гаррі Лейденберга, Джона, який поділився з ним спогадами свого батька про ті знаменні кілька днів.

По суті оповідання "Дідусь і внук" можна назвати енциклопедією радянського життя, яким жили кияни в 20 та 60 рокі минулого століття. І погляд Некрасова зовсім не лакує радянську дійсність.

Ось для прикладу:

 Раз. За рік, за два до початку розповіді (1922, 1923) босоніж ходив не тільки маленький Віктор. Його мама, лікар, відвідувала хворих дома також босоніж.  Воду на п'ятому поверху вдавалося зловити тільки вночі. Ліфт не працював.

Два  Вчився Некрасов в 5 групі (класів не було) 43 трудової школи. "Це був період Дальтон-планів, психотехніки та інших педагогічних нововведень, які нас дуже влаштовували". Суворо заборонялось готувати уроки дома. Пушкін, Гоголь, Тургенєв, Толстой, Чехов - вважались тоді буржуазними та дворянськими - і заборонялись.

Три. Вільного часу було багато. Особливо після того, як "були розпущені скаутські загони, а "юних ленінців" та "спартаківців" ще не було. Про "невідповідність епосі та новим задачам" скаутського руху ми з товаришами нічого не знала. Нам просто було весело. Ходили в походи, вправлялися на трапеціях та кільціях, займалися французькою боротьбою, штудіювали азбуку Морзе, сигналізували прапорцями, вивчали історію скаутського руху"

Тут я припиняю цитувати. І спойлерити теж.  Не позбавляйте себе задоволення від читання. В першу чергу оповідання цікаве з історичної перспективи. Чого вартий факт, що кордон на той момент  перетинали  у Здолбунові (Рівненька область).

РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ і спотворення дитячої зарубіжної літератури.

Те, що за радянських часів з перекладами творів зарубіжних письменників поводились дуже легко і на авторське право особливо не зважали – ні для кого не секрет.

Я стикнулася з цим, коли стала працювати над дослідженням «Дитяче дозвілля у доцифрову епоху» на прикладі книги Астрід Ліндгрен «Ми родом із Гамірного».  Майже одночасно почала завантажувати результати на дошку PADDLET та отримала український переклад повісті.

19 листопада минулого року писала про це, зауваживши, що є розбіжності між українським та російським варіантом. На той момент я ще не знала, що розбіжності будуть стосуватися не тільки особливостей перекладу. Наприклад, як назвати те, чим обмінюються дівчатка у школі: картинки чи закладки. 

Все набагато цікавіше.

Тільки маючи український варіант,  побачила, наскільки радянська цензура підправляла, відрізала та чистила все, що не вкладалося в рамки офіційної пропаганди.

Радянським чиновникам від дитячої літератури не сподобалось, що діти мають право заробляти, що взагалі є така опція – мати власні кошти.   

Був видалений епізод про те, як Ліса знайшла кладку яєць маминої курки і за це отримала нагороду від неї – по 5 ере за кожне знайдене яйце. Не врятувало цей епізод і те, що дівчинка поділилася зі своїми братами і друзями. Кожен отримав по 5 монеток. Решту дівчинка сховала у свою скарбничку, куди складала гроші на велосипед. Туди ж вона сховала гроші, які виручила за продаж кроленят. Покупцями були її брати. І цей епізод не сподобався цензорам дитячої літератури.

Вони не дуже церемонились. Взагалі виключили цю главу.

Ту, де Ліса описує, як вони прополюють ріпу – залишили, вона одна із кращих.   А от згадку про те, що діти отримали за це гроші – видалили.

Я пам’ятаю, як у своєму радянському дитинстві в селі ми працювали на колгоспному полі, збирали буряки. Або на колгоспному току чистили зібрану нами ж раніше кукурудзу. Нам і в голову не приходило, що за цю роботу ми могли щось отримати.

То оце виходить, що всі переклади зарубіжних дитячих письменників, видані до 1991 року, треба заново перекладати? Добре, що з’явився український переклад цієї книги Астрід Ліндгрен.

Через те, що доводиться звіряти український переклад з радянським російським (а я починала працювати саме з нього) моя робота застопорилася. Обов’язково доведу її до кінця. Це вже діло принципу.

Далі буде…  

РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ _ Іван Андрусяк «Шмарката баба»

     Мій брат живе у Кутах на Івано-Франківщині. Натрапивши на них у першому ж реченні новели Івана Андрусяка, кинула йому посилання.

Це моя розгорнута відповідь на його запитання, добрим чи поганим словом згадуються Кути.

З формальної точки зору і якщо дуже сильно абстрагуватись, описується дуже кумедна ситуація: хлопчик Василько переживає, що мусить цілувати незнайому шмаркату бабу на мості через Черемош між Кутами й Вижницею, бо за традицією так роблять всі, хто вперше той міст переїжджає.

Коли подорож щасливо закінчується без всяких поцілунків від незнайомих жінок, біда прийшла звідки не чекали. Баба, якої він дуже боявся, на зустріч з якою очікував з острахом й – що є, то є – з гидливістю, сама прийшла до нього в хату і розбудила серед ночі, обіймаючи та обціловуючи.

Ніби можна й розсміятися, але зовсім не смішно.

Я трошки вивчила стиль  «БараБуки», тому скористаюсь їхнім прийомом, який вони використовують в своїх посібниках серії  #ЖивіПисьменники. Запропоную читачам теги:

-     #смерть Сталіна

-     #чоловік загинув в УПА

-     #стіни мають вуха

-     #арештанти повертаються

-     #поїзд з Караганди

-     #Разайдісь! Нє паложена! 

-     #Святвечір

 Яка у вас вимальовується картинка? Люди старшого покоління зорієнтуються одразу, через що пройшла та бідна жінка, яка для сина стала шмаркатою бабою, від якої він одбивається,  яка то для неї милість Божа обійняти на Святвечір сина після років заслання.

Стосовно молодих – сумніваюсь.

А як розказати дітям про ті страшні сталінські часи? Андрусяк обрав найгуманніший спосіб – через сміх. А як впораються з цією задачею сучасні батьки та вчителі… Чи підсунуть дітям у школі для позакласного читання, чи візьмуть для сімейного читання?

Таке собі «Життя прекрасне», тільки по українськи.

РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ

Бібліотекам не рекомендують зберігати морально застарілу літературу періоду СРСР. З програм вилучено твори російських та радянських класиків – і вже, на щастя, немає необхідності тримати 20 примірників «Отцы и дети» чи 10 штук «Преступление и  наказания». По одному, максимум, два примірники вистачить.

Чим далі переглядаю радянську літературу для дітей, тим більше бажання деякі книги зберегти як документи епохи, щоб нагадувало, з якої ями Україні доводиться рятуватися. І бачити, де і коли були посіяні насіння ненависті, які так гарно проросли в сучасній ерефії, які витісняють людяність та співчуття із сердець її громадян.

Одне із таких зернят знайшла у скромній дитячій книжечці. 

В центрі оповіді – сім’я з півдня Росії, яка переселилися до Казахстану. Час – післявоєнний. Батько головного – ветеран війни, повернувся ледь живий. Заробляє мисливством, сім’я веде кочовий спосіб життя, і постійного житла немає, зимують в землянках. З різних причин найменший син опиняється сам в землянці (батько на охоті, маму, лікаря, викликали до хворого, старший сусід пішов до сусіда за кілометрів 10). Щоб розважити себе, хлопчик читає газети, якими «оббита» землянка.

Розумієте? Так? Ветеран війни – переможець! - живе у землянці, тому що батьківщина і не подумала йому віддячити, створивши достойні умови життя. В тому, що радянські люди живуть бідно, винен янкі. Він всі гроші тратить на те, щоб створити  бомбу. 

А хіба щось змінилося в ерефії? Хіба вони не згодні терпіти злидні, аби лиш продовжувалася війна?