До сторіччя Богдана Гаврилишина

    У Постанові Верховної Ради України від 18 грудня 2025 року «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2026-2027 роках» є перелік ювілеїв, які святкуватимуть на державному рівні. До нього включено подію, яка датується сьогоднішнім днем.

Рівно 100 років назад народився Богдан Гаврилишин. У постанові його охарактеризовано як економіста, педагога, мецената та громадського діяча. Наскільки це цікава та непересічна особистистіть, можна дізнатися з різних джерел. АІСТиному товариству пропоную книгу спогадів ювіляра "Залишаюсь українцем". 

В анотації читаємо: «Професор Богдан Гаврилишин – один із відомих у світі вчених, радників і консультантів з питань управління та міжнародних відносин. До його думки дослухаються політики й економісти багатьох країн. Він змінив кілька професій, набувши багатого практичного досвіду з функціонування різноманітних організацій, а також з аналізу ефективності суспільств. Серед найяскравіших прогнозів розвитку різних націй-держав – його передбачення про розпад СРСР більш ніж за 10 років до події…»

Тим цікавішим, знаючи яких висот досягнув Богдан Дмитрович, було читати його розповідь про дитинство: «Ми займали одну кімнату з цегляною пічкою, в якій було одне велике ліжко, стіл та пара вузьких лавок. Я спав за піччю.., яка вабила приємним теплом взимку. Долівка у нашій кімнаті була глиняна…». Батько мав шість класів освіти і зробив усе, щоб його діти мали змогу отримати найвищу можливу освіту.

Наведу кілька уривків.

"Якось я почув розмову між моїм братом Міськом та чоловіком сестри Ярославом, який на 20 років був старший за мене. Місько казав: «Я очікую від людей тільки добрих речей, але, може, матиму кілька розчарувань у моєму житті». Ярослав відповів: «А я не чекаю від людей нічого доброго. Якщо хтось зробить щось добре для мене, це буде приємною несподіванкою.

За життя Міську ніколи не траплялися неприємні несподіванки, а Ярославу – жодних приємних…Пізніше в житті, читаючи про китайські філософські дебати, які 2500 року тому відбувалися впродовж 150 років, я зрозумів, що більшість людей наділені й добрим, і поганим. Зі свого досвіду переконався, що якщо ти бачиш добро в людях, з якими спілкуєшся, це стимулює усе добре, що в них є. воно набирає більшої питомої ваги й більше впливає на їхнє думання та поведінку»

 

У 1948 році Богдан Гаврилишин вступає до університету Торонто, де обрав професію інженера. Маючи 4 роки перерви у навчанні, взяв собі за правило дотримуватися 10 принципів, як навчатись. Їх він прочитав з буклету для ветеранів війни. У книзі наведено 4 з 10:

1.      Залишатися в доброму здоров’ї

2.      Мати досить часу для дозвілля.

3.      Висипатися

4.      Навчатися у визначені періоди, маючи для кожного періоду чітку мету. Потрібно вчитися періодами з максимальною тривалістю в одну годину і робити перерви приблизно по десять хвилин між навчальними періодами.

 

 Коли Гаврилишин почав працювати на компанію «Алкан-Канада», віце-президент з персоналу зауважив, що у нього важке ім’я. І запропонував змінити його на щось подібне до «Браун» чи «Сміт». На це Богдан Дмитрович негайно запитав: «Скільки у списку учасників зустрічі Браунів чи Смітів?» І коли віце-президент відповів, що там двоє чи троє, Гаврилишин відповів: «І в ньому лише один Гаврилишин, і ви запам’ятаєте його та його прізвище»

 

Влітку 1956 році він брав участь у конференції Світової асамблеї молоді у Західному Берліні. Джон Карефа-Смарт із Сьєрра-Леоне виголосив промову, яка справила велике враження на всіх учасників. Він почас з того, що колоніалізм зазвичай асоціюється з білими, які завоювали країни в Азії, Африці й Південній Америці та домінують над людьми інших рас. Продовжуючи, він сказав: «Імперіалізм існує і серед білих. Найкращий приклад – Україна, яка була колонією Росії під царями протягом століть і досі залишається колонією в Радянському Союзі, де домінує Росія, під владою комісарів». Якби тоді сказав щось подібне я, багато хто прокоментував би це так: «А! Це український націоналіст». Той факт, що це сказала чорношкіра людина з Африки, справило справді велике враження.

Сподобались уривки? А це лише кілька крих із чудової книги. Запрошую до бібліотеки

До Дня пошти _ цікаве про Віктора Могильного

     Зараз четверта година дня, закінчується День пошти  в нашій школі. Відшуміли пристрасті. І ми навіть пережили тривогу, і не одну, і не дві.

Нарешті маю змогу зосередитися і розповісти читачам цікаву історію про Віктора Могильного. Вона стосується сьогоднішнього свята. Бо дехто знає його як дитячого поета, що писав під псевдонімом Віть Вітько. Дехто знайомий з його творами, написаними в молоді роки. Але люди, які добре знаються на поштових марках, називають його класиком української філателії. У 1989 році він став засновником «Українського філателістичного вісника», першого в Україні. Його знали у світі як дослідника українських поштових архівів.

В інтерв’ю Василю Огієнку Віктор Миколайович розповів, що найбільше його цікавили марки на конвертах листів, які писали ув’язнені своїм рідним. Існує цілий розділ філателії, їм присвячений. Особливість колекціонування в тому, що за часів Радянського Союзу можна було говорити лише про листи в’язнів з нацистських концтаборів. А Могильний розшукував родини, які в СРСР листувалися з ув’язненими в таборах. У нього були зв’язки з філателістами на заході, яким він передавав свої знахідки. Вони  слугували доказами існування ГУЛАГу (старше покоління моїх читачів зрозуміє, наскільки була ризикованою така операція).

В’ячеслав Анголенко, з яким Віктор Миколайович редагував «Український філателістичний вісник», згадував, що наклади журналу були дуже маленькі (від 30 до 100 примірників). Але він проіснував 10 років, залишаючись бажаним для своєї маленької аудиторії,  закоханої у колекціонування марок. На журнал чекали і в Америці, і в Канаді, і в Австралії.

Могильний все життя пропрацював робітником. У нього були золоті руки. Але коли мова заходила про марки, він писав маленькі шедеври. Анголенко каже, що «такої мови, якою пише Віктор Могильний свої статті на філателістичні та історико-поштові теми, ви не зустрінете ніде. Це фахова мова, висока мова українського літератора».

Ця сторінка історії української філателії ще чекає на свого дослідника, так само як статті Віктора Миколайовича будуть колись вивчатися літературознавцями.

А я рада можливості додати кілька цікавих фактів до історії родини Могильних. Першоджерело – на сайті «Дисидентський рух в Україні», у віртуальному музеї Харківської правозахисної групи.

новини ВІРТУАЛЬНОГО ЗООПАРКУ _ рок-гурт "МИШКОВІ МИШІ"

     У мене вчора з’явилася нова читачка. Першокласниця Софія Юрченко. Вона зайшла, привіталася і спитала, чи можна записатися до бібліотеки. Отримавши позитивну відповідь, попередила: «У мене є 15 хвилин, щоб почитати». І сіла навпроти мене. З цих 15 хвилин  п’ять пішли на обговорення, бо підсунула їй одну із своїх улюблених, мініатюрну  «Два котики».

І не втрималась, запитала, чи не кошенятками мама називає її та старшу сестричку Аню. Софія – з посмішкою – відповіла, що ні: «Мама називає нас мишенятками». Тепер зрозуміло, чому Аня назвала своєю улюбленою книжкою «Мишкові миші» Галини Вдовиченко. Ми з Софією й про неї поговорили.

У нашій бібліотеці є така книга. Вона так і залишилася на столі, коли закінчились 15 хвилин Софії. І сьогодні вже мої руки потягнулися до неї.  В мене давно була запланована робота з цією книгою. Тому сьогоднішній робочий день був присвячений створенню віртуальної презентації про музичний колектив «Мишкові миші». У нашому Віртуальному зоопарку давно відведено місце для Зони відпочинку. Там є кінозал, Музей світлячків і кав’ярня, де виступають 36 і 6 котів.

Думаю, ніхто не буде проти, якщо поруч облаштую простір для виступів інших музичних колективів. І першими тут будуть «Мишкові миші».

Ось так виглядає презентація, куди продовжуватиму завантажувати матеріали про учасників колективу. Гарного перегляду.

І не забувайте про першоджерело. Презентація презентацією, але читати книгу – одне суцільне задоволення.

ЗНАХІДКИ в БІБЛІОТЕЦІ _ випуск 9

     Цікава у мене виникла переписка з ChatGPT стосовно цієї знахідки.

Стара дискета, на якій вказано 1996 як рік виготовлення.

Вона знайшлася на дні ящика, де зберігалися старі підручники початкової школи. Скоріш за все, хтось використав її як закладку.

Спочатку мені здалося, що це розробка уроку читання за творами відомого зараз українського письменника Остапа Українця. Але пошук у Вікіпедії підказав, що це не так: Він, по перше, Віталійович. А по друге – родився у 1994 році.

ChatGPT виказав ідею, що на дискеті розробка уроку, яка належить людині на ім’я «Украинец О.А.», та запропонував звернутися на кілька сайтів, у тому числі на «Всеосвіту».

Але про найпростіше рішення – знайти комп’ютер, який ще працює зі старими дискетами, –  він не згадав. Значить, не таке воно просте в наші часи.

За прямим призначенням дискета вже не згодиться, а от як закладка – будь ласка.

Молоде покоління, напевне, й не знає що це таке, а ви?

ЧИТАЄМО РАЗОМ _ Ростислав Семків "Пригоди української літератури"

       

Дуже довго сумнівалася, чи правильно роблю, коли читаю одночасно кілька книг.

Переживати немає потреби.

Так робить Мирослав Дочинець: «Читаю не лінійно, а паралельно щонайменше 5-6 книг. У читанні, як і в музиці, шукаю поліфонію… Смакуєш, яко бджола, перелітаючи від однієї до іншої. Бо це не просто чтиво, це – осолода, школа, тайнопис, чари уяви і словесний джаз».

Так робить Ольга Фанагей-Баранова: «Книжки на моїй полиці – це не список справ, які треба зробити і викреслити або поставити поруч з ними галочку. Це – меню, з якого я можу обирати страву на свій смак в конкретний момент. Я маю півгодини на те, щоб почитати? Прислуховуюсь до себе, що я зараз хочу? Щось таке вишукано-інтелектуальне, чи хочу чогось легшого з чаєчком під пледиком? Або мені хочеться прокачати свій мозок і використати книжку як інструмент розвитку, як підручник у тій сфері, що мене цікавить?.. Коротше кажучи, на кожен момент різна книжка».

Зараз спробую додати лінки на їхні пости у Фейсбуці. Якщо не вийде, шукайте так:  Мирослав Дочинець – публікація від 10 січня 2026 року, Olga Fanageey-Baranova – reels на початку жовтня 2026 року.

Беру з цих авторитетних авторів приклад. От вчора розповіла про Вадима Скуратівського, а сьогодні – про Ростислава Семківа, хоч не дочитала жодної. Головне – вони є в нашій бібліотеці.

Поділюся з вами цитатою, якою Ростислав Андрійович завершує вступ до «Пригод української літератури»:

«Багата й сильна література не виростає на пустому місці. Вона конче потребує слів і текстів у своєму фундаменті – спресованої століттями мудрості, на яку можна опиратися. У нашої літератури фундамент надійний і сягає углиб далі, ніж ми можемо бачити. Тріщини йому не шкодять – навпаки, з них спинаються каркаси нових поверхів цієї химерної, проте стрімкої будівлі. Їй, можливо, останні два століття дещо бракує стрункості, проте вона точно міцна й на збудованому можна будувати далі. Там усередині багато просторих текстів, але доста й химерних таємних закапелків, там інтенсивно циркулюють сюжети, спалахують неоном яскраві образи, а на карнизах туркочуть зграйки ошатних метафор. Не всі вартісні книги, що тримають цю будівлю, ми знаємо, не всі побачили у вдалому насвітленні. Саме час глянути ближче й уважніше. Коли ж побачимо їх у багатстві всіх їхніх потенційних сенсів, залишиться одне – взяти й читати».

Вітаємо Вадима Скуратівського з 85-річчям!

     Серед нас зараз живе геній. 

     Вадим Скуратівський.

І в нього сьогодні День народження. Йому виповнилося 85 років.

Слова про геніальність – не мої, а запозичені у Мирона Петровського.

Побачити і слухати  наживо Вадима Леонтійовича – такого подарунка долі не маю.

Якби він вів сторінки в соцмережах, рано чи пізно попалася б на його інтелектуальний гачечок. Але, як пише автор передмови Андрій Пучков, «Вадим Скуратівський не друкував на машинці, зараз не користується комп’ютером і смартфоном, через що, як здається іншим, утрапляє в ситуації кумедні. Як на мене, якраз інші перебувають у кумедних ситуаціях, коли віддають безсмертну душу на поталу сидячці в соцмережах. Скуратівський сам собі соцмережа – і з постійними «новинами», які, попри все, завтра стають не вчорашніми», а вічними, і з елементами живлення, причому в матеріальному і духовому смислах. Він все карбує від руки або ж – як цю книжку – надиктовує вдячному слухачеві».

Жодне інтерв’ю, жодна стаття не пробилися до мене ні зі сторінок електронних газет, ні з паперових газетних шпальт, вже не кажучи про книги.

Зате зараз надолужую. Читаю придбану книгу його споминів і розмислів «От із такого ми світу» - і тішуся читанню. Мені вистачить надовго, тому що воно вимагає зосередження та ясності сприйняття. Найкраще вдається це зробити вдосвіта. 

Можливо, колись буде час посидіти в читальних залах, заритися з головою в підшивки газет, де можна відшукати статті ювіляра. 

Зараз пропоную увазі читачів плей-лист на ютубі, де добра людина зібрала багато відеороликів з Вадимом Скуратівським.

А ще – даю лінк на платформу «Інтерв’ю з України», де зібрані його роздуми стосовно України.

Мені цього мало. Але хто сказав, що в цій невеличкій публікації мають бути покликання на всі матеріали нашого ювіляра?

У його геніальності спробувала переконати Тамару Анатоліївну. Сподіваюсь, що це мені вдалося.

Дай Боже здоров'я, Вадиме Леонтійовичу.  

Рубрику «Славні імена ЗСУ» веду не рік, не два і навіть не три. Як швидко час летить. Першою була розповідь 13 жовтня 2022 року.

Періодичність, з якою з’являються дописи, - різна. І коли ж до неї не повернутися, як не сьогодні, 1 жовтня, коли ми дякуємо нашим захисникам і захисницям.

Сьогоднішні герої мого проєкту – бійці 125 Окремої бригади територіальної оборони ЗСУ.

Обрала їх не випадково. В ній служив Артур Дронь, львівський поет. Його вірші зі збірки «Тут були ми», а потім спогади «Ґемінґвей нічого не знає» - це про 125 бригаду.

Саме зі сторінки поета у Вікіпедії дізналася про те, як і де проходило створення бригади. Це ж було новосформоване угрупування. Спочатку були навчання і підготовка. Потім - служба поза зоною активних бойових дій. Здійснювали охорону стратегічних об’єктів на Закарпатті. Далі  загін передислокували до Волинської області, де йшло спорудження оборонних рубежів на випадок нападу з Білорусії.  І уявіть, військовослужбовці почали наполягати на тому, щоб якнайшвидше їх направили у гарячі точки.

А те, що тих гарячих точок було в їхньому житті багато,  говорять твори Дроня. Особливо важко дається «Ґемінґвей нічого не знає».

Особливість 125 Окремої бригади територіальної оборони ЗСУ розкриється, якщо натиснути на лінк зі сторінки Артура з Вікіпедії. Ви попадете на 125-ту Окрему важку механізовану бригаду. Таке переформування сталося наприкінці липня 2025 року.

Тут я залишу читачів наодинці зі сторінками Вікіпедії. Переказувати немає сенсу. Єдине, що пораджу – прочитати статтю Юрія Бутусова про події на Харківщині (це – зі сторінки бригади), якщо прорветесь скрізь рекламу, якої багатенько на платформі «Об’єктив».

Але коли бачу згадки про дії 125 бригади, згадую «Ґемінґвей нічого не знає». 

Оце і є правда про неї. Принаймні для мене. 

Дякую нашим захисникам та захисницям України. Ми живемо завдяки вам.

Вітаю із Всеукраїнським днем бібліотек

   Що там казати, Всеукраїнський день бібліотек - особливе свято. 

Мені пощастило належати до цієї спільноти - і вважаю це наймудрішим вчинком у своєму житті, коли обрала цю професію. Книги допомагають.

Свій робочий ранок розпочала з питання: "А що про це свято писала Валентина Мержиєвська у проєкті Memory Craft"?

Тож прошу пройти за лінком, де зможете розшукати те, що стосується цього свята та пройтись переліком тих, які на нас чекають у майбутньому.