ТАЄМНИЦІ людства

Люблю фантастику з дитинства.

На ютубі побачила одне цікаве відео про Миколу Руденка, українського письменника, який писав у цьому жанрі. Перегляд співпав з порядкуванням у відділі фантастики в нашій бібліотеці, бо продовжую роботу над актуалізацією фонду.  За інших обставин, скоріш за все, на книгу Руденка «Чарівний бумеранг» ще не скоро би звернула увагу. Вона видана у 1966 році і належить до «пенсіонерів».

 Цікавий в першу чергу сам Микола Данилович. Непересічна особистість, навіть якщо взяти один лише факт: він є одним із засновників Української Хельсинської групи. Був поетом, письменником, філософом.

Отож, стала читати його книгу. Зараз десь в половині. Дуже легке чтиво, але заставляє замислитись та аналізувати.

От мене зацікавив такий факт: на 37 сторінці написано, що єгипетський календар і календар майя починаються з того ж самого року, і це майже дванадцять тисячоліть тому. Навіть поспілкувалася з цього приводу з ChatGPT. Він, по перше, похвалив мене за те, що не беру все на віру.

І його відповідь була побудована дуже цікаво.

Чат попередив, що така теорія не відповідає сучасним дослідженням. Навіть такий факт – Великий календар майя починається з дати 11 серпня 3114 року – заставляє засумніватися у дванадцяти тисячах. З іншого боку ChatGPT наводить дані, що у шістдесятих роках минулого століття про таку теорію можна було прочитати в зарубіжних наукових журналах. І з третього боку – коли засумнівалася, чи мав Микола Данилович доступ до таких видань – чат знайшов дані про те, що в цей період бібліотеки Радянського Союзу мали можливість передплатити іноземні видання.

А був ще й четвертий пункт: у 1962 році Академія наук УРСР затвердила положення про міжнародний книгообмін і 1963-1968 роках бібліотеки Академії наук отримали приблизно 1700 річних комплектів зарубіжної періодики.

 Який висновок? У бібліотеці на вас чекає багато таємниць, варто лише відкрити книгу. Згодна, не всі. Можливо, найбільше захопить фантастика.

Але поки не відкриємо книгу – не дізнаємось.

ОНЛАЙН-СЕРВІСИ у роботі шкільного бібліотелкаря

 «Багата й сильна література не виростає на пустому місці. Вона конче потребує слів і текстів у своєму фундаменті – спресованої століттями мудрості, на яку можна опиратися. У нашої літератури фундамент надійний і сягає углиб далі, ніж ми можемо бачити. Тріщини йому не шкодять – навпаки, з них спинаються каркаси нових поверхів цієї химерної, проте стрімкої будівлі. Їй, можливо, останні два століття дещо бракує стрункості, проте вона точно міцна й на збудованому можна будувати далі. Там усередині багато просторих текстів, але доста й химерних таємних закапелків, там інтенсивно циркулюють сюжети, спалахують неоном яскраві образи, а на карнизах туркочуть зграйки ошатних метафор. Не всі вартісні книги, що тримають цю будівлю, ми знаємо, не всі побачили у вдалому насвітленні. Саме час глянути ближче й уважніше. Коли ж побачимо їх у багатстві всіх їхніх потенційних сенсів, залишиться одне – взяти й читати».

Цією цитатою закінчила свій пост від 6 жовтня 2026 року. І нею розпочинаю нову публікацію. Прошу вибачення у Ростислава Семківа, бо використала його прекрасну метафору для свого першого уроку – паралельно з опановуванням ChatGPT вчуся правильно формулювати промпти.

На моє питання, чи можна взяти цей опис для створення зображення, отримала заперечення. Чат пояснив, що слова Ростислава Андрійовича – це образна метафора, розгорнута модель української літератури. А нам потрібно перекласти її з літературної метафори на візуальну мову. Наприклад

Химерна велична будівля, що символізує українську літературу. Її глибокий стародавній фундамент, що сягає далеко під землю, складений із рукописів, старовинних книг, народних пісень і текстів. У фундаменті є тріщини, але крізь них проростають каркаси нових поверхів. Будівля має багато різнорідних поверхів, просторих залів і таємних вузьких закапелків. Усередині, немов живі потоки, циркулюють сюжети. На стінах спалахують яскраві образи, а на карнизах сидять зграйки декоративних птахів, що символізують метафори. Архітектура химерна, асиметрична, дещо хаотична, але надзвичайно міцна й велична. Відчуття багатовікової історії, безперервності, пам'яті та здатності будувати нове на старому

Щоб ви розуміли… Чат, в якому ми обговорювали можливість створення умовного будинку під назвою «Українська література», стартував 5 жовтня (цього року😊) і фінішував 28 жовтня.  Ми спілкувалися не кожного дня, бо коли мова йде про створення зображення, з’являлися часові обмеження.

Результат  – на малюнку.  

Ця робота ще не закінчена. У планах - спроби завантажити промпт від ChatGPT на іншу онлайн-платформу, наприклад, Canva. 

HALLOWEEN

     Мені важко зараз пригадати, чи чула про свято Halloween у своєму радянському дитинстві. Скоріш за все, ні.

Звичайно, у переліку державних свят його немає, хоча святкування в нашій країні з кожним роком набирає обертів.

А тому не оминула Halloween й моя скромна особа, прикрасивши бібліотеку маленькими гарбузиками, чорними котами і милими привиденятами, що визирають з книг – хоч на кілька днів.

І для книжкової виставки у мене є книги – Барбари Кантіні, Василя Короліва-Старого та Сашка Дерманського. Можна й книги Микола Гоголя додати.

Але розповідатиму не про них, а про книгу українського радянського письменника Віктора Близнеця "Женя і Синько", одного з моїх улюблених українських авторів.  

Мала час на вихідні перечитати її – чи то втретє, чи то вчетверте. І робила то з великим задоволенням.

Хтось читав? Той знає, що Женя – це головна героїня, киянка, п’ятикласниця, піонерка.

А Синько –  чортик.

 Але почнімо розповідь з того, як Женя знайшла чортика. Спочатку вона його врятувала – побачила в підвалі тоді, коли він знемагав від простуди й ангіни, забрала додому, назбирала печеричок, зварила чаю. І тим вилікувала.

-   Хто ж ти такий? – мовила – і остовпіла. Чи не спить вона? Перед нею справжній гномик. Ось руки, ось пальці, вкриті щетинками, ось долоні – сухі й зморщені, як у маленького дідка. Викапаний чоловічок! Волохатенький, не більший за людську долоню. А ще що? Хвіст. Довгий, цупкий, з китичкою на кінці.

-   Я – хатній чортик!

-   Та ну! – ляснула його Женя по зашийку. – Знайшов дурненьку. Чортів у нас нема, це й діти знають. То, може, колись давно-давно щось таке водилося – карлики, відьми, гноми. А тепер нема.

-   Воно-то так. Нема. Але чому б тобі не повірити, що й зараз є? Хіба я такий поганий? Ось попробуй, які в мене ріжки.

-   Женя помацала у нього над вушками: диви, справді ріжки, заховані в кучериках. Тверді, темно-коричневі, як два жолудьки…

Як би там не було, але казка й таємниця з того моменту оповила Женіне  життя.

Потім він став їй вірним другом. Бешкетним, щоправда, але добрим. Чого ще чекати від чортика, дід якого був ще тим жартівником:

-   А який жартівник, щоб ти знала, який веселун, довіку такого не буде! Це ж він, коли дівчата купалися в річці, лоскотав їм п’яти, а вони реготали… Красивий був дід. Сам зелений, борода до колін, ще й на лікоть закручена; як пливе у воді – тягнеться бородисько, довгим віялом розвівається страшно любив над дачниками, над міськими рибалками потішатися. Тільки дачник закине вудочка, а дід мій пірне й записочку вішає: «Кльову нема. Обідня перерва». А то зв’яже в воді місіни (якщо на спінінг ловлять). І от дачник з одного берега тягне дачника, що на другому березі сидять.

А ще там є надзвичайної сили розповідь про те, як народжуються чортики. Не знаю, не знаю, чи сам придумав автор, чи десь запозичив.

Тут зупинюся, щоб не переповідати всі родзинки книги, їх ще немало, і про деякі з них планую розповісти.

А поки що залишаю вас наодинці з бажанням перечитати і в очікуванні озвучки. Можна знайти книгу знайти на деяких онлайн-бібліотеках. А можна взяти почитати в нашій бібліотеці.

P.S. Аудіокниги "Женя і Синько" поки що немає. Але на сайті 4READ.com є озвучені оповідання "Водяний", казка "Земля світлячків" та повість "Звук павутинки". Не наполягаю, але раджу прослухати "Водяного". Це маленьке - на 15 хвилин - аудіооповідання. ) 

27 жовтня - Радіодиктант національної єдності

А ви писали?

 

про путівник "ПОЛИЦІ БАЖАНЬ"

    Серед моїх путівників є «Полиці бажань», де фіксую  книги, які мрію бачити на полицях нашої бібліотеки. Там треба буде навести лад, бо дещо змінилося: деякі книги вже у нас є.

Останній навчальний день у цій квінті був для мене гарним з кількох причин: з’явилась нова читачка, пройшло дуже насичене засідання Клубу Леді Круглого столу, був час опрацювати книгу Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Але – і найголовніше – прийняла в користування від сім’ї четвертокласника Максима Байдалюка підбірку книг українських та зарубіжних авторів. У мене просто подих перехопило, коли їх побачила. Це дуже шляхетно. Дуже-дуже вдячна сім’ї Байдалюків. 

Уявіть швидкість читання четвертокласника, якщо у п'ятницю він віддав книгу Андрія Кокотюхи (та ще й автографом автора), яку він придбав у вівторок! Після того, як її прочитав, звісно )

Ярослав Михайлович, який познайомив нас з Максимом, прохопився, що думав віддати трилогію про джурів козака Швайки Інні Володимирівні, а тому і йому дякую, що перевагу надав шкільній бібліотеці. І про цю трилогію Володимира Рутківського я мріяла, хоч й не встигла про це сказати у путівнику «Полиці бажань».

Зекономлю вам час і не заставлятиму вас шукати, яка саме книга з Полиць бажань була серед сьогоднішніх, презентованих Максимом. Це перший том «Часодіїв» Наталії Щерби (писала про неї 21 листопада 2025 року)

А от яку саме книгу взяла почитати на вихідні – розповім пізніше, збережу інтригу ) Ріточка здогадається, наші з нею смаки тут збіглися.

Яку б ви взяли в першу чергу?    

UPG _ "Мишкові миші" чи "Веселі пригоди Мицики і Кицика"

     Колись придумала рубрику UPG на той випадок, коли треба по гарячих слідах виправити якусь неточність. Таке зі мною й сталося на днях.

13 жовтня написала про сестричок Аню та Софію і згадала про книгу «Мишкові миші». Напевне, мені дуже хотілось розповісти про неї,  бо насправді улюблена книжечка Ані – «Веселі пригоди Мицика і Кицика» Юхима Чеповецького. Це  уточнила мама Ірина Іванівна, з якою ми розговорились кілька днів назад. З її слів пригоди і справді дуже веселі, бо  Аня читала і дуже сміялась. Для мене важливо, що це одна з перших книжок, яку Аня взяла в нашій бібліотеці.

Тепер мушу і цю книгу прочитати і розповісти про неї читачам. Уже встигла прочитати кілька сторінок, і мені дуже сподобалось. Розумію, чому дівчатка сміялись.

Тому прошу вибачення у читачів за те, що ввела в оману. І таке буває )))

До сторіччя Богдана Гаврилишина

    У Постанові Верховної Ради України від 18 грудня 2025 року «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2026-2027 роках» є перелік ювілеїв, які святкуватимуть на державному рівні. До нього включено подію, яка датується сьогоднішнім днем, 19 жовтня.

Рівно 100 років назад народився Богдан Гаврилишин. У постанові його охарактеризовано як економіста, педагога, мецената та громадського діяча. Наскільки це цікава та непересічна особистистіть, можна дізнатися з різних джерел. АІСТиному товариству пропоную книгу спогадів ювіляра "Залишаюсь українцем". 

В анотації читаємо: «Професор Богдан Гаврилишин – один із відомих у світі вчених, радників і консультантів з питань управління та міжнародних відносин. До його думки дослухаються політики й економісти багатьох країн. Він змінив кілька професій, набувши багатого практичного досвіду з функціонування різноманітних організацій, а також з аналізу ефективності суспільств. Серед найяскравіших прогнозів розвитку різних націй-держав – його передбачення про розпад СРСР більш ніж за 10 років до події…»

Тим цікавішим, знаючи яких висот досягнув Богдан Дмитрович, було читати його розповідь про дитинство: «Ми займали одну кімнату з цегляною пічкою, в якій було одне велике ліжко, стіл та пара вузьких лавок. Я спав за піччю.., яка вабила приємним теплом взимку. Долівка у нашій кімнаті була глиняна…». Батько мав шість класів освіти і зробив усе, щоб його діти мали змогу отримати найвищу можливу освіту.

Наведу кілька уривків.

"Якось я почув розмову між моїм братом Міськом та чоловіком сестри Ярославом, який на 20 років був старший за мене. Місько казав: «Я очікую від людей тільки добрих речей, але, може, матиму кілька розчарувань у моєму житті». Ярослав відповів: «А я не чекаю від людей нічого доброго. Якщо хтось зробить щось добре для мене, це буде приємною несподіванкою.

За життя Міську ніколи не траплялися неприємні несподіванки, а Ярославу – жодних приємних…Пізніше в житті, читаючи про китайські філософські дебати, які 2500 року тому відбувалися впродовж 150 років, я зрозумів, що більшість людей наділені й добрим, і поганим. Зі свого досвіду переконався, що якщо ти бачиш добро в людях, з якими спілкуєшся, це стимулює усе добре, що в них є. воно набирає більшої питомої ваги й більше впливає на їхнє думання та поведінку»

 

У 1948 році Богдан Гаврилишин вступає до університету Торонто, де обрав професію інженера. Маючи 4 роки перерви у навчанні, взяв собі за правило дотримуватися 10 принципів, як навчатись. Їх він прочитав з буклету для ветеранів війни. У книзі наведено 4 з 10:

1.      Залишатися в доброму здоров’ї

2.      Мати досить часу для дозвілля.

3.      Висипатися

4.      Навчатися у визначені періоди, маючи для кожного періоду чітку мету. Потрібно вчитися періодами з максимальною тривалістю в одну годину і робити перерви приблизно по десять хвилин між навчальними періодами.

 

 Коли Гаврилишин почав працювати на компанію «Алкан-Канада», віце-президент з персоналу зауважив, що у нього важке ім’я. І запропонував змінити його на щось подібне до «Браун» чи «Сміт». На це Богдан Дмитрович негайно запитав: «Скільки у списку учасників зустрічі Браунів чи Смітів?» І коли віце-президент відповів, що там двоє чи троє, Гаврилишин відповів: «І в ньому лише один Гаврилишин, і ви запам’ятаєте його та його прізвище»

 

Влітку 1956 році він брав участь у конференції Світової асамблеї молоді у Західному Берліні. Джон Карефа-Смарт із Сьєрра-Леоне виголосив промову, яка справила велике враження на всіх учасників. Він почас з того, що колоніалізм зазвичай асоціюється з білими, які завоювали країни в Азії, Африці й Південній Америці та домінують над людьми інших рас. Продовжуючи, він сказав: «Імперіалізм існує і серед білих. Найкращий приклад – Україна, яка була колонією Росії під царями протягом століть і досі залишається колонією в Радянському Союзі, де домінує Росія, під владою комісарів». Якби тоді сказав щось подібне я, багато хто прокоментував би це так: «А! Це український націоналіст». Той факт, що це сказала чорношкіра людина з Африки, справило справді велике враження.

Сподобались уривки? А це лише кілька крих із чудової книги. Запрошую до бібліотеки

До Дня пошти _ цікаве про Віктора Могильного

     Зараз четверта година дня, закінчується День пошти  в нашій школі. Відшуміли пристрасті. І ми навіть пережили тривогу, і не одну, і не дві.

Нарешті маю змогу зосередитися і розповісти читачам цікаву історію про Віктора Могильного. Вона стосується сьогоднішнього свята. Бо дехто знає його як дитячого поета, що писав під псевдонімом Віть Вітько. Дехто знайомий з його творами, написаними в молоді роки. Але люди, які добре знаються на поштових марках, називають його класиком української філателії. У 1989 році він став засновником «Українського філателістичного вісника», першого в Україні. Його знали у світі як дослідника українських поштових архівів.

В інтерв’ю Василю Огієнку Віктор Миколайович розповів, що найбільше його цікавили марки на конвертах листів, які писали ув’язнені своїм рідним. Існує цілий розділ філателії, їм присвячений. Особливість колекціонування в тому, що за часів Радянського Союзу можна було говорити лише про листи в’язнів з нацистських концтаборів. А Могильний розшукував родини, які в СРСР листувалися з ув’язненими в таборах. У нього були зв’язки з філателістами на заході, яким він передавав свої знахідки. Вони  слугували доказами існування ГУЛАГу (старше покоління моїх читачів зрозуміє, наскільки була ризикованою така операція).

В’ячеслав Анголенко, з яким Віктор Миколайович редагував «Український філателістичний вісник», згадував, що наклади журналу були дуже маленькі (від 30 до 100 примірників). Але він проіснував 10 років, залишаючись бажаним для своєї маленької аудиторії,  закоханої у колекціонування марок. На журнал чекали і в Америці, і в Канаді, і в Австралії.

Могильний все життя пропрацював робітником. У нього були золоті руки. Але коли мова заходила про марки, він писав маленькі шедеври. Анголенко каже, що «такої мови, якою пише Віктор Могильний свої статті на філателістичні та історико-поштові теми, ви не зустрінете ніде. Це фахова мова, висока мова українського літератора».

Ця сторінка історії української філателії ще чекає на свого дослідника, так само як статті Віктора Миколайовича будуть колись вивчатися літературознавцями.

А я рада можливості додати кілька цікавих фактів до історії родини Могильних. Першоджерело – на сайті «Дисидентський рух в Україні», у віртуальному музеї Харківської правозахисної групи.