БІЛІ ПЛЯМИ В УКРАЇНСЬКОМУ КНИЖКОВОМУ ПРОСТОРІ _ випуск 9

Назва рубрики зобов’язує, але з книгою Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або Мамай та чужа молодиця» сталося дещо інше. Тут швидше треба говорити про сліпу зону, в якій опинився автор і його книга. Ніби чиясь невидима рука відвертає увагу читачів цілої країни і не перше десятиліття від цікавезної книги.

Проаналізуємо:

·      Фразу «Козацькому роду нема переводу» Ільченко не придумав, але саме він зробив її безсмертною, віднайшови в якомусь збірнику своєї великої домашньої бібліотеки. Тепер це популярна назва для свят, книжкових виставок, проєктів, досліджень. І навіть відома сьогодні пісня починається цими словами: «Козацькому роду нема переводу»

·      Автора цілком заслужено вважають родоначальником нового жанру «химерний роман з народних уст». І згадують про це, коли аналізують твори його послідовників.

·      Не можна сказати, що немає  літератури, присвяченої цьому твору.

·      Ім’я автора не заплямоване ніякими скандалами.

·      На стіні будинку, де жив Ільченко, відкрито меморіальну дошку на відзначення пам’яті.

·      Появу в Україні козацького селища Мамаєва Слобода її засновник завдячує саме Олександру Єлисеєвичу, тому що з дитинства закоханий був у його роман.

І тим не менш про книгу мало хто знаю. Я перевірила це ще у 2021 році, зробивши невеличке опитування серед колег. А на днях уточнила у своєї подруги і колеги, яка навчалася на факультеті української мови та літератури у першій половині 90-х років минулого століття: тоді ніхто книгу Ільченка не вивчав і не згадував.

У фейсбук-групі «ПроКниги. Що почитати» з аудиторією майже 211 тисяч читачів книга згадується двічі (група створена 5 вересня 2022 року). В одній із публікацій є цікавий факт: мама дописувачки працювала у харківській друкарні, де у 1984 році готувалося нове видання з її ілюстраціями. Але книга не вийшла.

На початку 70-х років минулого століття письменника звинуватили в «українському націоналізмі». Це пояснює, чому в Радянському Союзі його ім’я й не могло увійти до програми української літератури.

Але чому твір не популяризували у ті ж таки часи перебудови та в перші роки незалежності – для мене величезна загадка. Навіть таке: напередодні 1 квітня у минулому році мені попався на очі список українських творів від Ростислава Семківа, які здатні повеселити і розсмішити читачів.  Імені Олександра Єлисеєвича там немає. Хоча Семків точно про нього знає, бачила у переліку його працю, де згадується Ільченко.

Тішить одне. Завдяки мені одним прихильником творчості Олександра Ільченко стало більше. Саме у нього зараз книжка, і я не можу додати доказ того, що вона є у шкільній бібліотеці )

Допускаю, що в найближчі роки книга «Козацькому роду нема переводу, або Мамай та чужа молодиця» не покине сліпої зони. Сучасних читачів буде тригерити вже просте згадування москви у творі, як це сталося зі мною, коли почала перечитувати. А що буде, коли оповідач розповідатиме про допомогу московського царя, за якою  звертаються козаки?

Дописувач з фейсбук-групи "ПроКниги. Що почитати" пише: 

  «Так, тут часто згадуються московити, як братній народ, як визволителі, і це дуже заважало отримувати від читання справжнє задоволення. Бо реалії вказують на зовсім протилежне. Я не знаю, чи став би автор писати так, якби знав майбутнє, але на час написання роману (1958 рік) реальність була іншою і якби писалося інакше, то невідомо, чи побачив би світ цей текст.

В будь-якому випадку я рекомендую цю книжку — як приклад химерного роману, як приклад володіння словом — незважаючи на деяку патетичність, автор зачаровує своєю мовою.

А на московитів можна спробувати й не зважати — я під час читання епізодів з ними уявляв, що ласую черешнею і згадки про сусідів вважав за такі собі кісточки: виплюнув і забув — і нехай гниють собі в землі. Зате післясмак все одно залишився черешневий».

P.S. Фото додам тоді, коли повернеться книга. Можливо, з коментарями читача. До зустрічі

РОЗЧАРУВАННЯ РОКУ _ випуск 6

Чекати кінця року, щоб розказати про своє розчарування?

Не мій варіант. Розповім зараз.

Мене розчарув Володимир Арєнєв . Не як письменник, бо я в захваті від його фантастичної повісті «Сапієнси». А як критик, бо не зрозуміла його  нападок на книгу Аттили Могильного «Мавка з Кришталевого палацу». І не розумію, нащо БараБука  опублікувала.

Це нагадало мені історію, яку прочитала у спогадах Дмитра Стельмаха «Скелети в письменницький шафах». Його друг Анатолій Костецький якось приніс у видавництво «Веселка» свого віршика «Дощик». А редакторка йому й каже:

-  Костецький, ну ви ж наче освічена, інтелігентна людина. Де логіка? Кошик – це ж не відро, він же з лози сплетений, у ньому воду аж ніяк не понесеш.

«Цікаво, - підводить підсумок Стельмах, - що та редакторка сказала б Льюїсові Керроллу, коли б той, не дай Боже, до «Веселки» завернув».

Так само й мені хотілося апелювати до творчості Льюїса Керролла, коли читала рецензію Арєнєва на казку Могильного: «У дитинстві умовності та межі мають набагато менше значення, ніж у дорослому віці. Скільки разів таке було: граєшся, створюючи неймовірну історію, в якій інопланетяни, мурахи, роботи, ковбої, дракони та ховрашки діють пліч-о-пліч. І захопливі ж історії виходили! А от у книжці подібна еклектика чомусь здається штучною і невдалою, хай ти що роби!»  (дивись сайт «БараБуки»)

От чесно, не розумію, чому Арєнєв напосівся на Могильного. Навіщо це йому? Мені болить ще й тому, що Аттили Вікторовича вже 16 років як немає на цьому світі. Він нічого не може сказати на свій захист. Спробував би Володимир Костянтинович покритикувати Кокотюху, наприклад… Чи для таких нападок є якась особиста причина? Арєнєв же явно не та редакторка з обмеженою уявою, яка не бачила логіки в дитячому віршику про дощик у плетеному кошику. А написав таку дурницю…

А мені дуже подобається і «Мавка з кришталевого палацу» і «Сапієнси». Саме цю книгу Арєнєва замовила, тому що вона входить до програми «Українська мова та читання» у 4 класі. Більше того, пригледіла ще кілька книг Арєнєва і обов'язково - якщо не придбаю, то знайду, де почитати. Цікавий сучасний письменник. "Сапієнси" прочитала на одному подиху і вважаю цю книгу унікальною для нашої літератури через поєднання фантастики та пригод у космосі. Для підлітків - саме воно. 

"Мавка" ж - добра мила казка, саме така, яка потрібна маленьким дітям. Написана легко. Напоєна літом і теплом. І також про космос. 

КНИГА ГЕРОЇВ НАШОЇ КРАЇНИ _ Владислав Дмитрієв

Зараз під час війни кожен з нас укладає свою Книгу героїв України. Її сторінки розповідають про родичів, друзів, земляків, однокласників, колег, сусідів, знайомих, які стали на захист України.

Від імені нашої школи також веду таку книгу.

Про те, що Владислав Дмитрієв, наш випускник 2015 року, воював на фронті, дізналась після того, як його комісували. Навіть якби щось знала про його службу, розказала би з його згоди. Але знаю лише те, про він сам написав на своїй сторінці у Фейсбуці. Якщо ви там зареєстровані, прошу переглянути його пост від 18 березня 2026 року.

Оце фото взяла звідти. Дивлюсь на них, а перед очима історії з книги Артура Дроня «Ґемінгвей нічого не знає». Владиславе, і твій досвід, напевне, був нелегким. Як тобі вдалося зберегти свою посмішку?

Дякую за службу. Дякую, що боронив Україну.

ЯК ГОВОРИТИ З ДІТЬМИ ПРО ВІЙНУ _

    Хто-хто, а Юлія Рацебуржинська знає, як говорити з дітьми про війну та мир. Вона написала фантастичну повість «Як створюють монстронароди?», в якій – як по нотах – розписала те, що «цілий народ може стати керованим виконувачем злої волі; як хтось може зробити так, щоб люди перестали критично сприймати інформацію».

У лапках – цитата із посібника «Як говорити з дітьми провійну та мир», видана у 2024 році БараБукою. Повісті пані Юлії присвячено один із детальних розділів, який дуже допоміг мені при підготовці цієї публікації.

Книга маркована 6+, тобто її можна читати дітям такого віку і далі, але будьте певні, що і старшим буде цікаво. Перевірила на собі.

І вона – з багатьма секретами. Перший пласт, звичайно, лежить на поверхні: як впливає пропаганда на народ цілої країни. І детально виписані закони такої пропаганди. Допускаю, що й вам захочеться порівняти з тим, що зберігає Вікіпедія.

Щодо інших пластів, розшифрувати їх допоможе посібник від БараБуки: про важливість розпізнавання фейків; про силу слабких; про зло;  про пліткування; про потребу влади; про те, як обирати керівника країни. Як бачите – теми серйозні, але сказано про них доступно, а подекуди дуже смішно. Казка залишається казкою. В ній злого «першуна», який підбурив свій народ воювати, викрадає з горища голуб. Де б нам, українцям, знайти такого ж, який би зробив те саме з керівництвом «дарагого» сусіда?

Я не сказала головного: події цієї фантастичної повісті відбуваються на великому горищі, де живуть лепетунчики. Вони є жителями двох країн, Доладиківства та Абищойства. Схожі лепетунчики на пухнасті кульки завбільшки з вишню, що мають обличчя з блискучими очима і довгі тонкі ручки й ніжки.

Запрошую до нашої бібліотеки )

ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ _ випуск 7

   Якби мені на очі попалася інша цитата з книги М. М. Нікольського «Історія російської церкви», можливо, ця книга давно вже б опинилася у ящику з макулатурою.

Ось що мене зупинило: «Особливу увагу М. М. Нікольський приділяв викриттю церковної легенди про народність російського православ’я, яку пропагувало та розповсюджувало  православне духовенство. Вчений на достовірному історичному матеріалі показав антинародний характер діяльності російської православної церкви, яка об’єдналася у союзі з самодержавством».

Мені здається, що зараз в першу чергу самі росіяни мали б її позбутися.

«Історія російської церкви»  була написана у 1930 році – на злобу дня, так би мовити. І мала допомагати тим, хто проводив науково-атеїстичну пропаганду. Думаю, що з такою задачею міг упоратися будь хто, але ця працю написано людиною особливою. Сам з родини знаного асіріолога, він почав свій дослідницький і викладацький шлях ще задовго до 1917 року. І тим не менш прийняв сторону більшовиків. І, виходить, писав те, чого вони вимагали. А, може, дійсно вірив у те, що писав, особливо про союз церкви та самодержавства?

От у цьому бачу історичну паралель.

Союз церкви та самодержавства.

Можливо, правильніше сказати, союз вищого російського духовенства та політичного керівництва росії.

Те, що ми зараз бачимо у цій сучасній божевільній країні.

Але ж яка іронія, чи не так? Знайти у глибоко антирелігійній пропагандистській, виданій за радянських часів, книзі те, що зараз згодилось би для пояснення того, що там у них відбувається.

А книжка? А книжка стоятиме у книгосховищі - подалі від дитячих очей і рук.

Образ священнослужитів у дитячій літературі - випуск 4

Обираючи для дослідження тему «Церква і священнослужителі  в сучасній літературі для дітей», ніби обмежила себе часовими рамками.

Але можу легко їх розширити. Ніхто не заборонить мені  переглянути книгу Астрід Ліндгрен «Ми з Гамірного» саме під таким кутом.

Перша частина видана у 1947 році, друга – у 1949, третя – у 1952.

Не зовсім сучасна, так.

Зате ми разом з улюбленими персонажами святкуємо Івана Купала, Різдво, Новий Рік  і – Великдень. Ось тут і згадає Астрід Ліндгрен священника, до якого їдуть дорослі з хутору Гамірного у Великодній вечір, а діти залишаються дома – влаштувати яєчний бенкет. 

Може бути, що це єдине місце в книзі, де згадується священник. Мушу зізнатися, що до кінця її ще не дочитала.

Краще розповім про дві шведські великодні традиції.

По перше. Мама наших героїв напередодні свята заховала у будинку великі великодні яйця, всередині яких були сховані цукерки. За традицією кожен з дітей повинен був розшукати своє.

По друге, і це стосується яєчного бенкету. На святковому столі стоїть ваза з березовими гілочками і блюдо з яйцями, пофарбованими у яскраві кольори. На деяких з них діти за бажанням понаписували коротенькі віршики. 

Восьмирічна Ліса, від імені якої ведеться оповідь, каже, що вони змагались за столом, хто з'їсть більше яєць. Але це традиція чи гра, мені не зовсім зрозуміло..

Тема, можете сказати ви, не зовсім розкрита, та однаково цікаво )

До зустрічі. Гарних Великодніх свят.

 

 

Розповідаючи колегам і читачам свого блогу про проєкт "ЖивіПисьменники", долучаюсь до  популяризації сучасної української літератури для дітей. Маю всі підстави вважати, що в нашій школі про неї знають завдяки мені.

Відтоді, як у 2020 році дізналася про "ЖивихПисьменників", це полегшує моє професійне життя, скеровуючи у пошуках української якісної літератури. 

Перенаправлю вас на сайт "ЖивіПисьменники", а тим часом розповім про здійснений сьогодні аудит в АІСТиній бібліотеці.

Орієнтувалась на перші два сезони і рахувати будемо зараз тільки ті книги, чиї автори там згадуються. Наступним кроком буде оцінка всієї літератури для дітей від наших сучасників-українців.

Отож, зустрічайте:

Запам'ятаймо цю дату - 07.04.2026. Буде і наступний аудит - через рік-два, порівняємо. А ще поставлю собі завдання з'ясувати, яких письменників обрали автори підручників з української літератури, але це вже інша історія )

Історія УКРАЇНИ в ПОЧЕСНИХ НАЗВАХ українських ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ _ Випуск 14

 У мене по плану – черговий пост про традицію давати почесне найменування тим військовим угрупуванням, які відзначились на полі бою. Але сьогодні писатиму, умовно кажучи,  пояснювальну записку.

Коли в листопаді  звітувала про свою роботу на курсах шкільних бібліотекарів  Вінницької академії безперервної освіти, розповіла, зокрема, й про тематичну рубрику на своєму блозі - «Славні імена ЗСУ, або Почесні назви український військових угруповань». Розповіла, чому це роблю – через біографії українських видатних діячів вивчаю історію рідної країни.

Дещо спантеличила мене реакція керівниці наших курсів, яка спитала,  чи не боюсь я оприлюднювати  та збирати в одному місці інформацію про наших військових.

Прошу перейти за лінком і переконатись, що інформація про наших військових вже давно зібрана в одному місці, у тій таки Вікіпедії. Називається сторінка «Структура Сухопутнихвійськ України». Якщо ви прокрутите вниз, знайдете багато знайомих імен, які згадуються тут під мітками "Славні імена ЗСУ" та "Почесні назви українських військових формувань", наприклад:

10-та окрема гірсько-штурмова бригада «Едельвейс»

14-та окрема механізована бригада імені Романа Великого

43-тя окрема артилерійська бригада імені гетьмана Тараса Трясила

54-та окрема механізована бригада імені гетьмана Івана Мазепи

72-та окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців

І от думаю, якщо Вікіпедії можна згадувати про них, то й мені теж?