БІЛІ ПЛЯМИ В УКРАЇНСЬКОМУ КНИЖКОВОМУ ПРОСТОРІ _ випуск 9

Назва рубрики зобов’язує, але з книгою Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або Мамай та чужа молодиця» сталося дещо інше. Тут швидше треба говорити про сліпу зону, в якій опинився автор і його книга. Ніби чиясь невидима рука відвертає увагу читачів цілої країни і не перше десятиліття від цікавезної книги.

Проаналізуємо:

·      Фразу «Козацькому роду нема переводу» Ільченко не придумав, але саме він зробив її безсмертною, віднайшови в якомусь збірнику своєї великої домашньої бібліотеки. Тепер це популярна назва для свят, книжкових виставок, проєктів, досліджень. І навіть відома сьогодні пісня починається цими словами: «Козацькому роду нема переводу»

·      Автора цілком заслужено вважають родоначальником нового жанру «химерний роман з народних уст». І згадують про це, коли аналізують твори його послідовників.

·      Не можна сказати, що немає  літератури, присвяченої цьому твору.

·      Ім’я автора не заплямоване ніякими скандалами.

·      На стіні будинку, де жив Ільченко, відкрито меморіальну дошку на відзначення пам’яті.

·      Появу в Україні козацького селища Мамаєва Слобода її засновник завдячує саме Олександру Єлисеєвичу, тому що з дитинства закоханий був у його роман.

І тим не менш про книгу мало хто знаю. Я перевірила це ще у 2021 році, зробивши невеличке опитування серед колег. А на днях уточнила у своєї подруги і колеги, яка навчалася на факультеті української мови та літератури у першій половині 90-х років минулого століття: тоді ніхто книгу Ільченка не вивчав і не згадував.

У фейсбук-групі «ПроКниги. Що почитати» з аудиторією майже 211 тисяч читачів книга згадується двічі (група створена 5 вересня 2022 року). В одній із публікацій є цікавий факт: мама дописувачки працювала у харківській друкарні, де у 1984 році готувалося нове видання з її ілюстраціями. Але книга не вийшла.

На початку 70-х років минулого століття письменника звинуватили в «українському націоналізмі». Це пояснює, чому в Радянському Союзі його ім’я й не могло увійти до програми української літератури.

Але чому твір не популяризували у ті ж таки часи перебудови та в перші роки незалежності – для мене величезна загадка. Навіть таке: напередодні 1 квітня у минулому році мені попався на очі список українських творів від Ростислава Семківа, які здатні повеселити і розсмішити читачів.  Імені Олександра Єлисеєвича там немає. Хоча Семків точно про нього знає, бачила у переліку його працю, де згадується Ільченко.

Тішить одне. Завдяки мені одним прихильником творчості Олександра Ільченко стало більше. Саме у нього зараз книжка, і я не можу додати доказ того, що вона є у шкільній бібліотеці )

Допускаю, що в найближчі роки книга «Козацькому роду нема переводу, або Мамай та чужа молодиця» не покине сліпої зони. Сучасних читачів буде тригерити вже просте згадування москви у творі, як це сталося зі мною, коли почала перечитувати. А що буде, коли оповідач розповідатиме про допомогу московського царя, за якою  звертаються козаки?

Дописувач з фейсбук-групи "ПроКниги. Що почитати" пише: 

  «Так, тут часто згадуються московити, як братній народ, як визволителі, і це дуже заважало отримувати від читання справжнє задоволення. Бо реалії вказують на зовсім протилежне. Я не знаю, чи став би автор писати так, якби знав майбутнє, але на час написання роману (1958 рік) реальність була іншою і якби писалося інакше, то невідомо, чи побачив би світ цей текст.

В будь-якому випадку я рекомендую цю книжку — як приклад химерного роману, як приклад володіння словом — незважаючи на деяку патетичність, автор зачаровує своєю мовою.

А на московитів можна спробувати й не зважати — я під час читання епізодів з ними уявляв, що ласую черешнею і згадки про сусідів вважав за такі собі кісточки: виплюнув і забув — і нехай гниють собі в землі. Зате післясмак все одно залишився черешневий».

P.S. Фото додам тоді, коли повернеться книга. Можливо, з коментарями читача. До зустрічі

Білі плями в українському книжковому просторі

Задумуючи «Білі плями» як тему для вивчення, взагалі ніяк себе не обмежувала. А тому цікавість моя до творів французьких письменників для дітей теж вписується в неї, хоч і стосується перекладів.

Як не неймовірно це звучить, у мене навіть зафіксовано момент, коли родилася ідея зробити аудит французької дитячої літератури в АІСТиній бібліотеці. На фото – четвертокласниця Аріша, яка втекла ввечері з галасливого класу, щоб у бібліотеці спокійно і в тиші почитати (дозволу її сфотографувати я попросила). 

 І стоячи коло неї після того, як була зроблена фотографія, та оглядаючи полиці, піймала себе на думці: «А скільки у мене  є книжок французів?».

Спочатку здалося, що взагалі немає. Далі трошки опанувала себе і таки дещо віднайшла. Навіть Аріна підключилась і допомогла знайти одну книгу – на фото та, що з  помпончиком.

Не буду робити поспішних висновків, що французька література для дітей у нас не перекладається. Але її явно менше, ніж англійської чи американської.

І полиці АІСТиної бібліотеки тому доказ.  У те, що французькі письменники не пишуть для дітей – не вірю. Скоріше – з перекладами біда.

Хочеш-не хочеш, але відтепер буду відслідковувати ті книги, які пропонують та рекламують фейсбук та інші соціальні мережі. Хочеться замалювати побільше білих плям на нашому книжковому перекладацькому просторі.

Поки що обмежусь списком, а там і до путівника дійдуть руки. Тим більше, що на платформі PREZI вже видивилась один підходящий шаблон.

Не будемо говорити, чого немає. Краще зосередимось на тому, що є.

Отак пересіклись для мене дві теми. І білі плями виявила, і український книжковий простір вивчила, навіть якщо він перекладацький. Колись і на цю тему зробимо дослідження.

1. Шарль Перро. Казки

2. Жюль Верн. Двадцять тисяч льє під водою

3. Антуан де Сент-Екзюпері. Маленький принц.

4. Рене Госсіні та Жан-Жак Санте. Пригоди малого Ніколя.

5. Клод Кампань. Діти морських туманів.

6. Даніель Пеннак. Ще той песик.

7-8. віммельбухи "Чарлі в Голівуді" та "Чарлі у місті".

9. Люк Бессон. Артур і помста жахливого У".

10. Жюльєт Парашині -Дені

11.Тімоте де Фомбель "Тобі Лолнесс".

12. Ленья Мажор "Пригоди в тисячолітньому лісі"

13. Мікаель Брюн-Арно "Мемуари лісу"

Історія українських видавництв _ "ТЕХНІКА"

На тлі останніх розмов про закриття "Наукової думки" хочу привернути увагу до іншого українського видавництва, до "Техніки".

Працюючи з каталогами, я звикла, що українська науково-популярна література для дітей друкувалася переважно «Веселкою». Коли вносила дані про книгу Олександра Меркулова «За моделями природи», руки вже звично і натреновано почали вистукувати перші букви В та Е. А потім зупинилися, тому що набирати слід було інше - «Техніка».

Для АІСТиної бібліотеки – це рідкість, перша і поки що єдина книга. 

Темою українських видавництв цікавлюсь не так давно, і пошуки почала переліку в Вікіпедії. Цим же шляхом рухалася, коли вишукувала дані про «Техніку». 

Слухайте, та воно старіше за «Веселку»!

І функціонує дотепер! А от яку саме літературу видає – велика загадка, даних немає. Тому абсолютно заслужено попадає до розділу «Білі плями».

А книжка цікава. Видана у 1976 році, має деякі ознаки радянської епохи, але, безумовно, буде корисна й зараз. Тому що на перше місце ставить велич природи, розгадування її таємниць та розповідає, що створено людиною на основі її вивчення. 

Білі плями в українському книжковому просторі

Вчергове впорядковуючи українську дореволюційну літературу, опиняюсь з явищем, якому поки що не можу дати назву.

Слідкуйте за руками. Прикладаємо пальчик до першої книги на поличці української класики в АІСТиній бібліотеці, умовно, звичайно.

Це – Васильченко.

Наступна - Вовчок

Ведемо пальчик далі. Дійшли до букви «Г».

Глібов, Грабовський, Гребінка, Грінченко.

Наступна буква «Д». Є одна книга, тобто один автор.

 Дніпрова чайка.

Зафіксували і рухаємось далі.

Буква «Е» - немає авторів, прізвище яких починається з цієї букви.

Буква «Є» - немає.

Букви «Ж», «З», «І» - відсутні. (Букви «Й» та «И», звісно, до уваги не беремо, а збірка творів М. Йохансена, якби вона була в АІСТиній бібліотеці, потрапила б до відділу української літератури 1917-1991 років).

Зате кількість авторів на букву «К» - вражає. Золотошукачі сказали би: «Клондайк». І які імена!

Карпенко-Карий

Квітка-Основ’яненко

Кобилянська

Котляревський

Коцюбинський

Кропивницький

Куліш

У її формуванні, як і всього АІСТиного бібліотечного фонду, величезну роль зіграв і продовжує грати випадок. Тому вирішила я за допомогою двох перших томи з п’яти «Української літературної енциклопедії», які є в моєму розпорядженні, провести дослідження. Мала на меті перевірити, наскільки повним наше зібрання, чи не «загубилися» українські класики.

З олівцем в руках літера за літерою, сторінка за сторінкою гортала енциклопедії.

Маю надію, що на АІСТину полицю колись-таки потраплять твори, наприклад,  Григоровича-Барського, Гулака-Артемовського, Драгоманових. Може, чиєсь ім'я прогледіла, може, чиєсь ім'я не потрапило до цих енциклопедій (їх роки видання 1988 та 1990), може, на нас попереду чекає велике відкриття.

Повертаюсь до початку свого посту. Чи не погодитеся ви зі словом «феномен»?

 

 

БІЛІ ПЛЯМИ В КНИЖКОВОМУ ПРОСТОРІ_випуск 4

«Білі плями в книжковому просторі» продовжують мене хвилювати. Ця тема залишається для мене актуальною, інтерес не зникає. І час від часу я поновлюю пошуки. Нагадую, що у моєму коротенькому списку три імені: Емілія Саталкіна, ПетроВисоцький та Володимир Городецький.

Оце на днях поновила дані по Емілії Саталкиній, ввела в пошуковик її ім’я. І маю деякий прогрес.  Інтернет підкинув мені автобіографію письменниці, де вона пише, що є членом Союзу письменників України, що друкувалась в українській періодиці, писала статті, рецензії, пародії та дитячі вірші українською мовою, але їй не сподобались зміни, які відбулися в Україні після розпаду Радянського Союзу і вона виїхала на батьківщину своїх батьків, до Куйбишева. Це багато чого пояснює, правда?

Ще один пазлик додався, коли передивилася списки Київської обласної організації Національної спілки письменників України. Тепер знаю повне ім’я письменниці – Емілія Іллівна Саталкіна. Членом Союзу письменників вона стала 13.06.1995 року, а на 2007 рік припадає її вибуття із лав членів цього союзу.

Повної картини такі пошуки ще не дали. Але дещо стає зрозумілим.

Не скоро вірші Емілії Саталкіної повернуться в наш простір. Шкода, їй вдавалося писати гарні дитячі вірші українською мовою.

Як бачите, відсутність інформації в інтернеті  показова само по собі. І багато про що говорить. Припускаю, якщо засісти за вивчення преси останнього десятиліття Радянського Союзу та перших десяти років незалежності, яка ще не попала у відкритий простір, можна знайти чимало цікавої інформації і білих плям стане менше.

Так само буду слідкувати, чи не оновляться дані про Петра Висоцького та Володимира Городецького.

Дійсно, от чому про них так мало інформації? Яка таємниця стоїть за їхнім зникненням з інформаційного поля? Як можна загубитися в сучасному світі?

Далі буде. На все свій час.

Дякую, що дочитали.

РОЗЧАРУВАННЯ РОКУ

 Це дуже пафосно і голосно звучить, але насправді десь так і є. Я відслідкувала кілька останніх років і встановила періодичність читацьких розчарувань:  раз на рік.

До свого коротенького списку приплюсую «Маленького урвителя» Володимира Городецького.

Вона буде цікава дослідникам української літератури. Можна знайти схожість з «Маленьким грішником» Коцюбинського та «Федьком-халамидником» Винниченка. «Маленькому урвителю» у часі ближчий герой «Звуків павутинки» Віктора Близнеця. Їхні герої – майже сучасники. Цікаво буде дослідити, як змінювався протягом століття  внутрішній світ однолітка сучасних підлітків. Як змінювалася картина світу зі зміною державного устрою, як на неї впливали революції та  війни. Можливо, це наступна тема моїх досліджень.

А от чи будуть у захваті книги діти – маю великі сумніви. Вона і дорослим не всім зайде.

Ще мені цікавить дуже фігура автора. Чому так мало про нього інформації? Яка таємниця стоїть за його зникненням з інформаційного поля? Як можна загубитися в сучасному світі?

А ще замислилась, куди вписати «Маленького урвителя»? Це не літературна казка. В ней немає яскравих пригод, магії, чарівників, фантастичних світів і подорожей у часі. Кілька разів згадується дідько – і то, як кажуть сучасники, «чисто теоретично», як ймовірний житель горища. Його ніхто не бачив, але імовірність, що він там живе, - велика.

Пропоную для означення подібного жанру гарне слово «бувальщина». 

Ось скільки багато користі від одного маленького розчарування!

ЕМІЛІЯ САТАЛКІНА_білі плями в українському книжковому просторі

   Колись давно на питання "Що новенького в АІСТиній бібліотеці?" я навчилася відповідати: "А ви вже все стареньке перечитали?"

  Певно, моя рубрика "Білі плями в українському книжковому просторі" виросла з цього запитання.

  Вивчаю сучасну українську літературу для дітей, але ж ми добре не знаємо ту, на якій виросли батьки наших теперішних учнів. 

  От, наприклад, спробуйте знайти в Інтернеті інформацію про Емілію Саталкіну. Я знайшла її вірша у 2 частині підручника О.Я.Савченко "Читанка" для 4 класу за 2004 рік. 

  Якась же була  причина такого мовчання.

Петро Висоцький "ЧОМУ УСМІХАЮТЬСЯ ДІТИ"

   

   Рецензія на цю книгу ідеально вписується в рубрику "Те, чого нема, або БІЛІ ПЛЯМИ У КНИЖКОВОМУ ПРОСТОРІ".

   Чому? Спробуйте в інтернеті знайти хоч кілька слів про автора. У мене нічого не вийшло, я нічого не знаю про автора. 

   Ілюстрації, безумовно, прикрашають книгу, ім'я художника Владислава Ширяєва слід запам'ятати, але ... вона, правда, мені не дуже сподобалася.  А ви її читали? 

БІЛІ ПЛЯМИ В КНИЖКОВОМУ ПРОСТОРІ, або ТЕ, чого НЕМА

 Започатковую нову рубрику «Білі плями в книжковому просторі, або Те, чого нема»

 Ми живемо в час, перенасичений інформацією.  Інформації так багато, що дивуєшся тільки тоді, коли її не знаходиш.  

Яскравий приклад тому – «Книга рекордів Гінеса». Беру для ілюстрації видання 2001 року з нашої АІСТиної бібліотеки. Принцип публікацій в ній зрозумілий – найменший, найбільший, найшвидший, найперший, найвищий… Кожен домислить все, що і так ясно.