Мій брат живе у Кутах на Івано-Франківщині. Натрапивши на них у першому ж реченні новели Івана Андрусяка, кинула йому посилання.
Це моя розгорнута відповідь на його запитання, добрим чи поганим словом згадуються Кути.
З формальної точки зору і якщо дуже сильно абстрагуватись, описується дуже кумедна ситуація: хлопчик Василько переживає, що мусить цілувати незнайому шмаркату бабу на мості через Черемош між Кутами й Вижницею, бо за традицією так роблять всі, хто вперше той міст переїжджає.
Коли подорож щасливо закінчується без всяких поцілунків від незнайомих жінок, біда прийшла звідки не чекали.
Баба, якої він дуже боявся, на зустріч з якою очікував з острахом й – що є, то
є – з гидливістю, сама прийшла до нього в хату і розбудила серед ночі, обіймаючи та обціловуючи.
Ніби можна й розсміятися, але зовсім не смішно.
Я трошки вивчила стиль «БараБуки», тому скористаюсь їхнім прийомом, який вони використовують в своїх посібниках серії #ЖивіПисьменники. Запропоную читачам теги:
- #смерть Сталіна
- #чоловік загинув в УПА
- #стіни мають вуха
- #арештанти повертаються
- #поїзд з Караганди
- #Разайдісь! Нє паложена!
- #Святвечір
Яка у вас вимальовується картинка? Люди старшого покоління зорієнтуються одразу, через що пройшла та бідна жінка, яка для сина стала шмаркатою бабою, від якої він одбивається, яка то для неї милість Божа обійняти на Святвечір сина після років заслання.
Стосовно молодих – сумніваюсь.
А як розказати дітям про ті страшні сталінські часи? Андрусяк обрав найгуманніший спосіб – через сміх. А як впораються з цією задачею сучасні батьки та вчителі… Чи підсунуть дітям у школі для позакласного читання, чи візьмуть для сімейного читання?
Таке собі «Життя прекрасне», тільки по українськи.
Немає коментарів:
Дописати коментар