Назва рубрики зобов’язує, але з книгою Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або Мамай та чужа молодиця» сталося дещо інше. Тут швидше треба говорити про сліпу зону, в якій опинився автор і його книга. Ніби чиясь невидима рука відвертає увагу читачів цілої країни і не перше десятиліття від цікавезної книги.
Проаналізуємо:
·
Фразу «Козацькому
роду нема переводу» Ільченко не придумав, але саме він зробив її безсмертною, віднайшови в якомусь збірнику своєї великої домашньої бібліотеки. Тепер
це популярна назва для свят, книжкових виставок, проєктів, досліджень. І навіть
відома сьогодні пісня починається цими словами: «Козацькому роду нема переводу»
·
Автора цілком
заслужено вважають родоначальником нового жанру «химерний роман з народних уст».
І згадують про це, коли аналізують твори його послідовників.
·
Не можна сказати,
що немає літератури, присвяченої цьому
твору.
·
Ім’я автора не
заплямоване ніякими скандалами.
·
На стіні будинку,
де жив Ільченко, відкрито меморіальну дошку на відзначення пам’яті.
·
Появу в Україні козацького
селища Мамаєва Слобода її засновник завдячує саме Олександру Єлисеєвичу, тому
що з дитинства закоханий був у його роман.
І тим не менш про книгу мало
хто знаю. Я перевірила це ще у 2021 році, зробивши невеличке опитування серед
колег. А на днях уточнила у своєї подруги і колеги, яка навчалася на факультеті
української мови та літератури у першій половині 90-х років минулого століття: тоді ніхто книгу Ільченка не вивчав і не згадував.
У фейсбук-групі «ПроКниги. Що
почитати» з аудиторією майже 211 тисяч читачів книга згадується двічі (група створена 5 вересня 2022 року). В одній
із публікацій є цікавий факт: мама дописувачки працювала у харківській
друкарні, де у 1984 році готувалося нове видання з її ілюстраціями. Але книга
не вийшла.
На початку 70-х років минулого
століття письменника звинуватили в «українському націоналізмі». Це пояснює,
чому в Радянському Союзі його ім’я й не могло увійти до програми української
літератури.
Але чому твір не популяризували
у ті ж таки часи перебудови та в перші роки незалежності – для мене величезна
загадка. Навіть таке: напередодні 1 квітня у минулому році мені попався на очі
список українських творів від Ростислава Семківа, які здатні повеселити і
розсмішити читачів. Імені Олександра Єлисеєвича там немає. Хоча Семків точно
про нього знає, бачила у переліку його працю, де згадується Ільченко.
Тішить одне. Завдяки мені одним
прихильником творчості Олександра Ільченко стало більше. Саме у нього зараз
книжка, і я не можу додати доказ того, що вона є у шкільній бібліотеці )
Допускаю, що в найближчі роки книга
«Козацькому роду нема переводу, або Мамай та чужа молодиця» не покине сліпої
зони. Сучасних читачів буде тригерити вже просте згадування москви у творі, як
це сталося зі мною, коли почала перечитувати. А що буде, коли оповідач розповідатиме
про допомогу московського царя, за якою звертаються козаки?
Дописувач з фейсбук-групи "ПроКниги. Що почитати" пише:
«Так, тут
часто згадуються московити, як братній народ, як визволителі, і це дуже
заважало отримувати від читання справжнє задоволення. Бо реалії вказують на
зовсім протилежне. Я не знаю, чи став би автор писати так, якби знав майбутнє,
але на час написання роману (1958 рік) реальність була іншою і якби писалося
інакше, то невідомо, чи побачив би світ цей текст.
В будь-якому випадку я рекомендую цю
книжку — як приклад химерного роману, як приклад володіння словом — незважаючи
на деяку патетичність, автор зачаровує своєю мовою.
А на московитів можна спробувати й не
зважати — я під час читання епізодів з ними уявляв, що ласую черешнею і згадки
про сусідів вважав за такі собі кісточки: виплюнув і забув — і нехай гниють
собі в землі. Зате післясмак все одно залишився черешневий».
P.S. Фото додам тоді, коли повернеться книга. Можливо, з коментарями читача. До зустрічі
Немає коментарів:
Дописати коментар