ІМЕНА ІЗ ЗАБУТТЯ _ Вадим Сідур

Якщо проводити ІСТОРИЧНІ  ПАРАЛЕЛІ, як ото вчора, то про Вадима Сідура потрібно було б говорити в першу чергу. По всім канонам Календаря ювілейних дат я повинна була розповісти про нього у 2024 році. Але роблю це зараз.

Деякий час подумувала об’єднати дві теми «Мої відкриття» та «Імена із забуття».

Не буду. Не хочу привласнювати те, що мені не належить.

Його ім’я мені, як і багатьом АІСТятам, подарувала Ліля Зосімовна Єгурнова. Життя Сідура поставало як приклад нескореності та витривалості перед ударами долі. Їх було ох як багато у житті митця.

Скульптор, графік, художник, ілюстратор, поет, письменник. Але в першу чергу хороша людина. 

Вадим Сідур  народився 28 червня 1924 року.  

Митець родом із України, народився у Катеринославі.  На дитинство припали голодомори, на юність – війна. З України сім’я евакуювалася до Душанбе, де у 18 років він був мобілізований до війська, став кулеметником. У 1944 році у складі 3-го Українського фронту визволяв своє рідне місто, на місці рідного дому застав попелище. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни 2 ступеню (1947) та Орденом Вітчизняної війни 1 ступеню . У тому ж таки 1944 отримав тяжке поранення в голову. Дві жінки, мати з дочкою, в чию хату побратими його занесли, врятували хлопця. Спочатку відвезли до Кривого Рогу, а коли побачили, що у місті немає жодної вцілілої лікарні, повезли до  Дніпропетровська. Далі – численні операції та реабілітація в Центральному Інституті  травматології та ортопедії, де йому заново зібрали обличчя. У 19 років отримав ІІ групу по інвалідності. Потім – роки відновлення здоров’я одночасно із навчанням на факультеті монументальної та декоративної скульптури Вищого художньо-промислового училища.

Творче життя Вадима Сідура було обмежене станом здоров’я (після інфарктів довгий час не мав сил працювати з важкими матеріалами) та байдужістю офіційної лінії радянського мистецтва до його новаторства у скульптурному мистецтві. Байдужість дуже скоро переросла у підозрілість, а визнанням його робіт за кордоном зацікавились відповідні органи.

Я стримую себе, щоб не переповідати все. Інтерактивну листівку  створила на основі тих матеріалів, які попали в мою інформаційну  бульбашку. Може бути таке, що вам, дорогі читачі, інтернет підсуне цікавіші матеріали, ніж у мене. Буду вдячна, якщо поділитися.

Одну  публікацію все ж виокремлю. У Дніпрі 14 січня 2023 року російська ракета забрала життя 46 людей, знищивщи цілий під'їзд. Щоб віддати дань  пам'яті загиблим, скульптор Гарнік Хачатрян обрав за основу 35-сантиметрову композицію Вадима Сідура "Пам'ятник загиблим від бомб" і відтворив у металі.

Я згадувала про Лілю Зосимівну Єгурнову. Пам’ятаю, що про Сідура вона могла говорити годинами. Бережу номер журналу «Юність» за 1988 р, де були надруковані спогади Юрія Левітанського про нашого земляка. Думаю, що немаю права публікувати їх у відкритому просторі. Відскановані копії переходять до Закритих файлів. Якщо дуже-дуже треба – звертайтесь, поділюся.

 Я ж не могла відірватися від доступних мені публікацій. 

Чого і вам бажаю. Чого, чого, а історичних паралелей у вас виникне дуже багато.

ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ _ випуск 3 _Патрісія Вентворт "Ключ"

  Щоб два рази не вставати... )

Використаю матеріал попередньої публікації, тобто схожість героїнь детективних романів Агати Крісті та Патріції Вентворт.

Схожі й деякі сюжетні лінії. Письменниці –  сучасниці, пережили Другу світову війну. То ж нічого дивного, що кожна із них перетворила кримінальний детектив на шпигунський. Про боротьбу із німецькими шпигунами  Агата Крісті написала у романі «Ікс чи Ігрек». А Патрісія Вентворт – у романі «Ключ».

Фільм «Буча» я ще не дивилася. Залишаюсь під враженням від інтерв’ю з прототипом головного героя Костянтином Гадаускасом. 

Все, що відбувалося у Бучі – не було випадковим спалахом насиллям. Це була дуже ретельно спланована акція. Росіяни почали готуватися до неї за рік, а то й більше. Вони почали за рік винаймати житло у висотних домах, не нижче 12 поверху.. У них були зарання підготовлені «розстрільні списки» із іменами атовців, колишніх військових, поліцейських і т.д.

До чого це я?

Методи свої росіяни запозичили – у тих же самих фашистів.

Патрісія Вентворт вводить в коло персонажів героя, батьки якого - німці за походженням. Двоє їхніх синів загинули у Першій світовій війні, захищаючи Англію. А молодшого, коли він влаштувався на роботу до одного із готелів на узбережжі, куди приїжджали відновлювати своє здоров’я поранені військові, намагалися завербувати німецькі агенти. Йому запропонували запам’ятовувати та занотовувати все, що він почує. Юнак відмовився, звичайно, і розповів про це пастору, дідові оповіда. Пастора (і нас теж)  дуже вразило, що німці слідкували навіть за такими простими людьми. Що важливого для німецьких вух міг почути хлопець, прислуговуючи за обідом?

Очевидно, що Міністерство іноземних справ вело дуже ретельний облік усім німцям, сподіваючись на їхню допомогу. Якщо вони підіслали своїх агентів до зовсім простої сім'ї за співпрацею, то як же слідкували за тими, хто реально міг впливати на прийняття рішень?

Отак діють і росіяни.

МОЇ ВІДКРИТТЯ _ Патрісія Вентворт, автор детективів

Якщо підійти до цієї теми з гумором,  ще й припустити існування паралельних світів... тоді десь існує світ, у якому мало хто знає про міс Марпл  і шаленіє від міс Мод Сілвер…

А якщо серйозно…то так і було в Америці 30-х років минулого століття.

Мені ім’я Патрісії Вентворт абсолютно ні про що не говорило, коли навмання обирала її твір для прослуховування дорогою додому. У вільному доступі є її аудіокниги, щоправда, російською.

Головна героїня циклу – міс Мод Сільвер – дуже нагадує  міс Марпл. Більше того, автор передмови до роману Патрісії Вентворт «Сіра маска» (1928) навіть вводить  читачів в оману, коли каже, що знаменита героїня Агати Крісті з’явиться лише у 1930. Вікіпедія ж говорить протилежне.  

КНИГОЗНАВСТВО_Богдан Стельмах "Писанка"

Про «кіноляпи» чули? А я вам розповім про «книголяпи».

Ця історія почалася  18 січня 1993 року.

Того дня у Львові у видавництві Каменяр було підписано до друку книгу Богдана Стельмаха «Писанка».

15 січня 2025 року  за екземпляром "Писанки" до АІСТиної бібліотеки звернулась Наталя Миколаївна Зорька.

Знаю цю книгу з грудня 1993 року. Вона – старожил нашої школи, «переїжджала» тричі – один раз разом зі школою, а потім ще двічі - з бібліотекою. ЇЇ знає багато поколінь АІСТят.   Тричі на АІСТиній сцені йшла  вистави, тричі я не випускала її з рук, коли працювала над фотогазетами,  їм присвяченими.

Інших книг Богдана Стельмаха у нас  немає. І тут, передаючи Наталі Миколаївні книгу, автоматично відкриваю зміст – і - Уявіть!  П’єси у книзі  НЕ БАЧУ! Це що? Збій у матриці, як шуткують фанати знакового фільму?

Починаю шукати іншу таку саму книгу.

А най тобі! Це ж треба! У книзі елементарно недодрукована друга половина змісту. Могла й здогадатися.

Звичайно, нічого страшного. Все відбулося за лічені хвилини і дуже швидко з’ясувалося.

Але знаєте, холодок по спині встиг з'явитися від сумніву у власній пам’яті.

Ми з Наталею Миколаївною посміялися, назвали це курйозом і вона пішла. Я продовжила передивлятися і порівнювати "Писанки". І роздивилася дату підписання до друку - 18 січня 1993 року. 

32 роки тому. Прекрасний привід, щоб про це написати. Звичайно, можна відмотати історію і до 05.08.1992, і до моменту, коли Богдан Михайлович задумав перший твір, який увійшов до цієї збірки. Але якщо ми дивимось на це все з точки зору книгознавства...

У мене в запасі є ще одна історія про книголяпи, але про це іншим разом.

А з вами траплялися  такі випадки?

Вивчаємо український книжковий простір

Мій путівник "Вивчаємо український книжковий простір" розширився. Додала до нього розповідь про "Читаріум". Це - видавництво та інтернет-книгарня. Хто з Харкова, мають перед іншими українцями перевагу - можуть завітати до їхнього магазину.

А такі, як я, гортають сторінки "Читаріума" у соціальних мережах. Мене приваблює назва (засновники гарно "погралися" зі словом "читати"), подобається затишність і камерність їхнього сайту. Як у читача та бібліотекаря, у мене "слюнки течуть" від їхнього асортименти. 

В нашій бібліотеці є один із шедеврів, який колись давно придбала з легкої руки Сашка Дерманського - "Сім святкових бажань".

Тепер я залишаю вас один на один із "Читаріумом", якщо ви оберете на путівнику відповідну листівку. 

Дозволю собі дати читачам пораду: знайдіть у розділі "НОВИНИ" публікацію про "Найдорожді книги". Вам сподобається

ІНТЕРАКТИВНА ГРА _ відгадай слова

    Щоб не втратити здобутих навичок у створенні  інтерактивних ігор, повернулася до улюбленого сайту LearningApps.

Не те, щоби дуже хотілося гратися… Але поєднати приємне та корисне можна і треба.

У пригоді став viber-ресурс «Україномовний ерудит». У мене на нього великі плани. Там багатющий матеріал, який можна використати у створенні інтерактивних ігор.

Сьогодні – перший крок. Коли  виконаєте дану вправу, знайдете посилання, яке полегшить пошук ресурсу.

Нехай щастить.

Жанрово-тематичні різновиди сучасної прози для дітей _ випуск 3

     Зараз працюю над перекладом  «My Books Summer», яким зі мною поділилася Тамара Анатолїівна Калмикова. Вона скопіювала його у своїх американських онуків. На останній доступній мені сторінці йде мова про жанри книги і дітям пропонується спробувати віднести прочитану книгу до однієї, або кількох  категорій.

Розцінила це як чарівний «пендель» (вибачте за таку лексику), що час повертатися до теми «Жанрово-тематичні різновиди дитячої літератури».  Це ж одна із моїх улюблених тем!

6 лютого 2024 року я вперше написала про неї. Мені б тоді поставити крапку.

Але ніт. 

Тема «Жанрово-тематичне різноманіття української дитячої літератури та підходи до її класифікації» відпускати мене не хотіла.

16 травня 2024 року я запропонувала порівняти підхід українських дослідників та іноземних. І це було свідчення про чергову хвилю мого занурення.

Взагалі-то їх було кілька.

Перша хвиля: Пошук в Інтернеті, звернення до українського теоретико-літературознавчого дослідництва. Я вирахувала імена науковців і продовжую пошук та знайомство з їхніми працями.

Друга хвиля: Звернення до таблиць УДК.

Третя хвиля: Огляд та порівняння фільтрів книжкових інтернет-крамниць 

Четверта хвиля: Знайомство з іноземним досвідом.

Як бачите, моє занурення котиться хвилями, росте кількість вивчених матеріалів. 

І ось тепер, коли пройшов рік, питаю себе: «Нащо це роблю? Яке дослідження я проводжу? А саме головне: яка мета мого дослідження? Воно згодиться мені як бібліотекарю?» Адже так і не відшукала простої та чіткої схеми розподілу. І вже виникає питання, чи взагалі це можливо? 

По перше, мені цікаво.

По друге, вивчаю український книжковий простір – і художній, і теоретико-літературознавчий. 

По третє, вважаю це дослідження своєрідним підвищенням своєї професійної кваліфікації. Я ж бібліотекар, врешті решт.

В четверте, якщо не вдалося відшукати чіткої і простої схеми жанрово-тематичної класифікацї дитячої літератури, можливо, вдасться її створити самостійно? Зараз працюю над створенням Тематичного каталогу дитячої літератури (Її у нас не так багато, вона вмістилася  на семи полицях, дробити на тематичні розділи необхідності немає. А от каталог створити - можна і треба. Це ж однозначно полегшить мені роботу, коли нове покоління АІСТят прийде по книжки про динозаврів чи принцес)

Думаю, що цих причин досить, аби продовжувати свої дослідження.  

Суттєвих результатів мого дослідження ніби-то й нема. Поки що  ділитися нічим. Але робота триває, і далі обов’язково буде. До зустрічі.

Вітаю читачів у новому 2025 році

Мене саму дуже вразила дата останньої своєї публікації – 4 грудня 2024 року. Швидко біжить час? Так, це не велика таємниця. Що ж відволікло мене від улюбленої роботи на блозі?

Я натякнула 27 листопада про позапланову – але дуже цікаву для мене роботу.

Сьогодні можу  похвалитися. Зробила для Великої зали школи два  панно на прохання Ірини Михайлівни Кандаурової.

Обрала для проєкту «Українське бароко» ілюстрацію Валентини Мельничук до книги «Ходи, сонку, в колисоньку», а для створення новорічної атмосфери у Великій залі школи - роботу Вікторії Ковальчук з книги Анатолія Камінчука «Двері дятлик відкрива».

Взагалі-то у мене аж руки чешуться започаткувати новий проєкт та дослідити світ української ілюстрації.У пошуках зразків я двічі прошерстила полиці з дитячими книжками, що є в АІСТиній бібліотеці, і відкрила стільки цікавих імен!  Ніби відчуваючи моє захоплення, Фейсбук підкинув кілька цікавих груп, де йде мова саме про художників, які працюють у світі дитячої літератури. Але на все свій час.

Хто в темі, знає, що просто відсканувати ілюстрації - це десь відсотків 5 від усієї роботи. Багато часу йде на вдосконалення у фотошопі. Я потратила дуже багато сил і часу, особливо працюючи над новорічним панно. У передостанній перед канікулами тиждень у мене був 12-годинний робочий день, включаючи суботу та неділю. 

 Але роботою своєю задоволена

Чого і всім нам бажаю у новому 2025 році.

Далі буде!