Альфред Брем та актуалізація бібліотечних фондів

 З цією публікацією я спізнилася на рік. 2 лютого 196 років тому назад народився Альфред Брем, німецький  мандрівник, вчений-зоолог, популяризатор науки про тварин.

Його шеститомна праця "Життя тварин", багато та яскраво проілюстрована, написана зрозумілою і простою мовою, визвала фурор у сучасників. Вони "закохалися" у світ тварин, описаний Бремом, і передали це захоплення наступним поколінням. Не тільки у Німеччині, але й далеко за її межами. 

У вірші  із збірки 1977 року "Над берегами вічної ріки" Ліна Костенко пише:

Буває часом дивне відчуття, - 

Що час іде, а я собі окремо.

Мені п'ять років, я іще дитя, 

Люблю цукерки і читаю Брема.

В АІСТиній бібліотеці є російськомовний трьохтомник 1992 року видання, який мені слід було би віддати власнику. Відкладу це до тих часів, коли в нашій бібліотеці з'явиться український переклад.  А поки  сяку-таку користь він ще зможе принести. 

Коли Ліні Костенко було 5 років, який переклад Брема вона могла читати - український чи російський?

У мене немає даних, щоб  100 відсотків поставити на російський варіант. Є вірогідність, що це могло бути українське видання 1876 року.

А чи можемо ми допустити, приміром, таке? 

Якщо Ліна Костенко в дитинстві  читала російською мовою Брема і є найталановитішим українським поетом, є патріотом України, то може і нас читання Брема російською мовою не зробить зрадниками своєї країни?

РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ і спотворення дитячої зарубіжної літератури.

Те, що за радянських часів з перекладами творів зарубіжних письменників поводились дуже легко і на авторське право особливо не зважали – ні для кого не секрет.

Я стикнулася з цим, коли стала працювати над дослідженням «Дитяче дозвілля у доцифрову епоху» на прикладі книги Астрід Ліндгрен «Ми родом із Гамірного».  Майже одночасно почала завантажувати результати на дошку PADDLET та отримала український переклад повісті.

19 листопада минулого року писала про це, зауваживши, що є розбіжності між українським та російським варіантом. На той момент я ще не знала, що розбіжності будуть стосуватися не тільки особливостей перекладу. Наприклад, як назвати те, чим обмінюються дівчатка у школі: картинки чи закладки. 

Все набагато цікавіше.

Тільки маючи український варіант,  побачила, наскільки радянська цензура підправляла, відрізала та чистила все, що не вкладалося в рамки офіційної пропаганди.

Радянським чиновникам від дитячої літератури не сподобалось, що діти мають право заробляти, що взагалі є така опція – мати власні кошти.   

Був видалений епізод про те, як Ліса знайшла кладку яєць маминої курки і за це отримала нагороду від неї – по 5 ере за кожне знайдене яйце. Не врятувало цей епізод і те, що дівчинка поділилася зі своїми братами і друзями. Кожен отримав по 5 монеток. Решту дівчинка сховала у свою скарбничку, куди складала гроші на велосипед. Туди ж вона сховала гроші, які виручила за продаж кроленят. Покупцями були її брати. І цей епізод не сподобався цензорам дитячої літератури.

Вони не дуже церемонились. Взагалі виключили цю главу.

Ту, де Ліса описує, як вони прополюють ріпу – залишили, вона одна із кращих.   А от згадку про те, що діти отримали за це гроші – видалили.

Я пам’ятаю, як у своєму радянському дитинстві в селі ми працювали на колгоспному полі, збирали буряки. Або на колгоспному току чистили зібрану нами ж раніше кукурудзу. Нам і в голову не приходило, що за цю роботу ми могли щось отримати.

То оце виходить, що всі переклади зарубіжних дитячих письменників, видані до 1991 року, треба заново перекладати? Добре, що з’явився український переклад цієї книги Астрід Ліндгрен.

Через те, що доводиться звіряти український переклад з радянським російським (а я починала працювати саме з нього) моя робота застопорилася. Обов’язково доведу її до кінця. Це вже діло принципу.

Далі буде…  

ПРО БУЛІНГ _ з чого можна почати розмову

 Булінг - це одне із найогидніших явищ нашої сучасності. Воно не має кордонів. Що Україна… що Британія.

У читацькому щоденнику, над перекладом якого зараз працюю, є цікава вправа: на основі малюнку на обкладинці зробити припущення, про що йдеться у книзі.

Тримаючи в руках «Різдвозавра» британського письменника Тома Флетчера, ви нізащо не подумаєте про булінг.

Тим не менш.

Від булінгу страждає головний герої Вільям Трандл. І це тим прикріше, що страждає хлопчик, який прикутий до інвалідного візка.

Його за свою жертву обрала новенька у школі дівчинка Бренда Пайн.

Пізніше ми дізнаємось про причини її поведінки, поспівчуваємо та навіть порадіємо примиренню цих двох героїв.

Чи знайдемо у книзі реальні шляхи вирішення реальних проблем, які допоможуть реальним дітям у реальних обставинах? У різдвяній казці, де всі проблеми напередодні Різдва вирішуються за казковими законами?

Залишу це питання відкритим

Але вчителю книга допоможе почати розмову в класі. Можливо, допоможе достукатися до дитячих сердець. Хтось упізнає себе в образІ Бренди і захоче позбавитися такої неприйнятної поведінки… Хтось обере собі за приклад достойну поведінку Вільяма…

Наївно? Так. Але як вам така ідея?

17 плюс

 Трохи наївно, але я б не хотіла, щоб діти про це знали.

"Слово року" в Україні у 2024 році - «бусифікація».

 Маркую "17 плюс" бо соромно перед дітьми.

У мене все.

 

Історія УКРАЇНИ В ПОЧЕСНИХ НАЗВАХ українських ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ _ Випуск 11

 Інтерактивна листівка про 14-й окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого до ваших послуг.

 На ній червоним кольором виділено посилання на інтерактивну гру.

 Спробуйте свої сили )

P.S.  Ода шоколадному батончику не може не сподобатися )

КНИГА ГЕРОЇВ НАШОЇ КРАЇНИ _ Андрій Гора

З важким серцем починаю   писати про Андрія Гору, сина Олени Павлівни Присяжної, яка працювала в АІСТі в 2010-х роках. Він загинув 5 листопада 2023 року. Його мама втратила найдорожчу їй людину

Я пам'ятаю Андрія маленьким. З ним та його мамою бачилися щороку, коли нас за святковим столом збирали дві наші подруги, її однокурсниці, а мої колеги. Мила, добра, весела дитина.

 На смерть Андрія відгукнулись онлайн-ресурси. Все, що знайшла, зібрала на інтерактивній-листівці. 

Але найкращі слова про свого сина сказала мама, їх ви теж знайдете. З 5 листопада 2023 року вона виписує своє горе. 

Син Олени Павлівни - Герой, а вона - мати Героя.

ЯК ГОВОРИТИ З ДІТЬМИ ПРО ВІЙНУ

Біда і горе нашої країни в тому, що війна сама про себе говорить: тривогами, розмовами про рідних та близьких, які на фронті  і, на превеликий жаль,  переліком загиблих.

Психологи радять дітям в книгах  шукати розраду та втіху. 7 листопада 2023 року я  цитувала Світлану Ройз.     

Гаразд, звернемось до книг для дітей           

Раніше не звертала особливої уваги на війни, описані в них.  А тут  стала рахувати:

Джеральд Даррелл «Балакучий пакунок»

Корнелія Функе «Ігранія Безстрашна»

Сашко Дерманський «Король буків»

Віктор Близнець «Земля світлячків»

Алла Потапова «Молочний зуб дракона Тишка»

Ред’ярд Кіплінг «Мауглі»

Джоанн Ролінг «Поттеріана»

Маю питання до шанувальників Поттеріани.

Ви оцінили талант Джоанн Роллінг?  Як історія, що починалася так казково, перетворилась на військовий щоденник?  Пам’ятаєте, як  в сьомій книзі Гаррі сердиться на Рона, коли той переслуховує списки загиблих від рук прихильників Волан-де-Морта? І розумниця Герміона пояснює, що він робить це не для того, щоб почути, хто загинув. А переконатися: серед загиблих немає його родичів. Знайомо нам зараз, так?

Казкова повість має свої закони, в ній добро обов’язково має перемогти. 

Думка Віктора Близнеця інакша. Я теж цитувала його, і теж приведу цитату: «Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання»

Віктор Близнець саме так робить у «Землі світлячків». Над загибеллю наймолодшого героя не плакатиме неможливо. Добро і в цій книзі перемагає.

Решта книг із списку демонструють перемогу добра над злом без непоправних втрат.  Може, таким чином вони дарують – в першу чергу дітям, особливо дітям -  впевненість у майбутньому? 

Далі буде...

 

 

ІМЕНА ІЗ ЗАБУТТЯ _ Вадим Сідур

Якщо проводити ІСТОРИЧНІ  ПАРАЛЕЛІ, як ото вчора, то про Вадима Сідура потрібно було б говорити в першу чергу. По всім канонам Календаря ювілейних дат я повинна була розповісти про нього у 2024 році. Але роблю це зараз.

Деякий час подумувала об’єднати дві теми «Мої відкриття» та «Імена із забуття».

Не буду. Не хочу привласнювати те, що мені не належить.

Його ім’я мені, як і багатьом АІСТятам, подарувала Ліля Зосімовна Єгурнова. Життя Сідура поставало як приклад нескореності та витривалості перед ударами долі. Їх було ох як багато у житті митця.

Скульптор, графік, художник, ілюстратор, поет, письменник. Але в першу чергу хороша людина. 

Вадим Сідур  народився 28 червня 1924 року.  

Митець родом із України, народився у Катеринославі.  На дитинство припали голодомори, на юність – війна. З України сім’я евакуювалася до Душанбе, де у 18 років він був мобілізований до війська, став кулеметником. У 1944 році у складі 3-го Українського фронту визволяв своє рідне місто, на місці рідного дому застав попелище. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни 2 ступеню (1947) та Орденом Вітчизняної війни 1 ступеню . У тому ж таки 1944 отримав тяжке поранення в голову. Дві жінки, мати з дочкою, в чию хату побратими його занесли, врятували хлопця. Спочатку відвезли до Кривого Рогу, а коли побачили, що у місті немає жодної вцілілої лікарні, повезли до  Дніпропетровська. Далі – численні операції та реабілітація в Центральному Інституті  травматології та ортопедії, де йому заново зібрали обличчя. У 19 років отримав ІІ групу по інвалідності. Потім – роки відновлення здоров’я одночасно із навчанням на факультеті монументальної та декоративної скульптури Вищого художньо-промислового училища.

Творче життя Вадима Сідура було обмежене станом здоров’я (після інфарктів довгий час не мав сил працювати з важкими матеріалами) та байдужістю офіційної лінії радянського мистецтва до його новаторства у скульптурному мистецтві. Байдужість дуже скоро переросла у підозрілість, а визнанням його робіт за кордоном зацікавились відповідні органи.

Я стримую себе, щоб не переповідати все. Інтерактивну листівку  створила на основі тих матеріалів, які попали в мою інформаційну  бульбашку. Може бути таке, що вам, дорогі читачі, інтернет підсуне цікавіші матеріали, ніж у мене. Буду вдячна, якщо поділитися.

Одну  публікацію все ж виокремлю. У Дніпрі 14 січня 2023 року російська ракета забрала життя 46 людей, знищивщи цілий під'їзд. Щоб віддіти дань  пам'яті загиблим, скульптор Гарнік Хачатрян обрав за основу 35-сантиметрову композицію Вадима Сідура "Пам'ятник загиблим від бомб" і відтворив у металі.

Я згадувала про Лілю Зосимівну Єгурнову. Пам’ятаю, що про Сідура вона могла говорити годинами. Бережу номер журналу «Юність» за 1988 р, де були надруковані спогади Юрія Левітанського про нашого земляка. Думаю, що немаю права публікувати їх у відкритому просторі. Відскановані копії переходять до Закритих файлів. Якщо дуже-дуже треба – звертайтесь, поділюся.

 Я ж не могла відірватися від доступних мені публікацій. 

Чого і вам бажаю. Чого, чого, а історичних паралелей у вас виникне дуже багато.

ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ _ випуск 3 _Патрісія Вентворт "Ключ"

  Щоб два рази не вставати... )

Використаю матеріал попередньої публікації, тобто схожість героїнь детективних романів Агати Крісті та Патріції Вентворт.

Схожі й деякі сюжетні лінії. Письменниці –  сучасниці, пережили Другу світову війну. То ж нічого дивного, що кожна із них перетворила кримінальний детектив на шпигунський. Про боротьбу із німецькими шпигунами  Агата Крісті написала у романі «Ікс чи Ігрек». А Патрісія Вентворт – у романі «Ключ».

Фільм «Буча» я ще не дивилася. Залишаюсь під враженням від інтерв’ю з прототипом головного героя Костянтином Гадаускасом. 

Все, що відбувалося у Бучі – не було випадковим спалахом насиллям. Це була дуже ретельно спланована акція. Росіяни почали готуватися до неї за рік, а то й більше. Вони почали за рік винаймати житло у висотних домах, не нижче 12 поверху.. У них були зарання підготовлені «розстрільні списки» із іменами атовців, колишніх військових, поліцейських і т.д.

До чого це я?

Методи свої росіяни запозичили – у тих же самих фашистів.

Патрісія Вентворт вводить в коло персонажів героя, батьки якого - німці за походженням. Двоє їхніх синів загинули у Першій світовій війні, захищаючи Англію. А молодшого, коли він влаштувався на роботу до одного із готелів на узбережжі, куди приїжджали відновлювати своє здоров’я поранені військові, намагалися завербувати німецькі агенти. Йому запропонували запам’ятовувати та занотовувати все, що він почує. Юнак відмовився, звичайно, і розповів про це пастору, дідові оповіда. Пастора (і нас теж)  дуже вразило, що німці слідкували навіть за такими простими людьми. Що важливого для німецьких вух міг почути хлопець, прислуговуючи за обідом?

Очевидно, що Міністерство іноземних справ вело дуже ретельний облік усім німцям, сподіваючись на їхню допомогу. Якщо вони підіслали своїх агентів до зовсім простої сім'ї за співпрацею, то як же слідкували за тими, хто реально міг впливати на прийняття рішень?

Отак діють і росіяни.

МОЇ ВІДКРИТТЯ _ Патрісія Вентворт, автор детективів

Якщо підійти до цієї теми з гумором,  ще й припустити існування паралельних світів... тоді десь існує світ, у якому мало хто знає про міс Марпл  і шаленіє від міс Мод Сілвер…

А якщо серйозно…то так і було в Америці 30-х років минулого століття.

Мені ім’я Патрісії Вентворт абсолютно ні про що не говорило, коли навмання обирала її твір для прослуховування дорогою додому. У вільному доступі є її аудіокниги, щоправда, російською.

Головна героїня циклу – міс Мод Сільвер – дуже нагадує  міс Марпл. Більше того, автор передмови до роману Патрісії Вентворт «Сіра маска» (1928) навіть вводить  читачів в оману, коли каже, що знаменита героїня Агати Крісті з’явиться лише у 1930. Вікіпедія ж говорить протилежне.  

КНИГОЗНАВСТВО_Богдан Стельмах "Писанка"

Про «кіноляпи» чули? А я вам розповім про «книголяпи».

Ця історія почалася  18 січня 1993 року.

Того дня у Львові у видавництві Каменяр було підписано до друку книгу Богдана Стельмаха «Писанка».

15 січня 2025 року  за екземпляром "Писанки" до АІСТиної бібліотеки звернулась Наталя Миколаївна Зорька.

Знаю цю книгу з грудня 1993 року. Вона – старожил нашої школи, «переїжджала» тричі – один раз разом зі школою, а потім ще двічі - з бібліотекою. ЇЇ знає багато поколінь АІСТят.   Тричі на АІСТиній сцені йшла  вистави, тричі я не випускала її з рук, коли працювала над фотогазетами,  їм присвяченими.

Інших книг Богдана Стельмаха у нас  немає. І тут, передаючи Наталі Миколаївні книгу, автоматично відкриваю зміст – і - Уявіть!  П’єси у книзі  НЕ БАЧУ! Це що? Збій у матриці, як шуткують фанати знакового фільму?

Починаю шукати іншу таку саму книгу.

А най тобі! Це ж треба! У книзі елементарно недодрукована друга половина змісту. Могла й здогадатися.

Звичайно, нічого страшного. Все відбулося за лічені хвилини і дуже швидко з’ясувалося.

Але знаєте, холодок по спині встиг з'явитися від сумніву у власній пам’яті.

Ми з Наталею Миколаївною посміялися, назвали це курйозом і вона пішла. Я продовжила передивлятися і порівнювати "Писанки". І роздивилася дату підписання до друку - 18 січня 1993 року. 

32 роки тому. Прекрасний привід, щоб про це написати. Звичайно, можна відмотати історію і до 05.08.1992, і до моменту, коли Богдан Михайлович задумав перший твір, який увійшов до цієї збірки. Але якщо ми дивимось на це все з точки зору книгознавства...

У мене в запасі є ще одна історія про книголяпи, але про це іншим разом.

А з вами траплялися  такі випадки?