Вітаю з Днем гумору!

Щоб підняти вам настрій, знайшла кілька гарних історій у книзі Дмитра Стельмаха «Скелети в письменницьких шафах». Ще до кінця її не дочитала, тому поки що сказати не можу, які-такі скелети там сховані. Нічого кровожерливого наче в книзі немає. Кілька історій переповім. 

Історія 1 – про Юрія Івановича Мальованого *

За часів навчання Дмитра Стельмаха у київській школі №92, колишній Колегії Павла Галагана, директором і вчителем математики був Юрій Іванович Мальований. Його любили за м’якість, справедливість і чарівне почуття гумору. Почувши чиюсь неправильну відповідь, Юрій Іванович міг просто перед класною дошкою лягти на підлогу, скласти руки на грудях і мовити:

-         Я вмер.

 

Історія 2 – теж про Юрія Івановича.

Перевіряючи, як поводяться старшокласники не перервах, Юрій Іванович ніколи не сварив курців, а казав отак:

- Та витягни ж цигарку з кишені, бо дірку пропалиш.

 

* Маємо за честь вважати Юрія Івановича добрий другом нашої школи. Після 10 років директорства він перейшов на наукову роботу. Зараз Юрій Іванович - вчений секретар Відділення загальної середньої освіти НАПН України, член-кореспондент академії. Вперше він побував у нас в гостях у 1998 році, на Міжнародній конференції з питань демократичної освіти IDEC. Потім – 2003, 2011.  Завдяки його допомозі школа АІСТ співпрацювала з Педагогічною Академією України.

Історія 3 – про капелюхи

Додаткові уроки української мови Дмитру Стельмаху давала Надія Дмитрівна Коваленко. Вона мала гарне почуття гумору. Одного разу розповіла про людей, з якими їхала в тролейбсусі. Їх розсмішило слово «Капелюхи»:

-         Эт чё такое?

-         Это шляпный магазин – чемно пояснила російською Надія

Дмитрівна.

-         Так че ж было нормальным словом не написать – «Шляпы»?

-     А кто вам сказал, что «шляпы» - нормальное слово? – парирувала Надія Дмитрівна. – Странное такое. Сначала шипит, а потом ляпает…

Пасажири, які чули цю розмову, довго реготали…

 

Історія 4 – про Максима Рильського та його онука Тараса.

Малим Тарас був дуже рухливим і активним. «Бігав, стрибав, видирався на дідові плечі, не спитавши, чи має дід бажання гратися з онуком, чи ні. І не вмовкав ані на хвилю – говорив, говорив, говорив…» Зараз про таку дитину б сказали – гіперактивний. А тоді дід не витримав і гримнув:

-         Та замовкни вже!

Минуло секунд із двадцять, і малий спитав:

-         А дихати можна?