Поштовхом для роздумів стала розмова моїх колег. Вони – при зовсім різних обставинах, в тому числі поза межами нашої школи – стикнулися з тим, що діти уникають розмов про війну і закриваються.
Це не про погане та зле. Це нормальна дитяча (можливо, не тільки дитяча) реакція на надскладні обставини.
І за допомогою цієї публікації спробую це довести.
В АІСТиній бібліотеці зберігаються книги, які на перший погляд можна сприйняти за подарункові видання. Гарна поліграфія (до речі, вінницького видавництва «Глобус-ПРЕСС») та розмір виділяють їх з поміж решти творів.
Але розповідає ця книга про трагічні сторінки історії єврейського народу на Вінниччині в 1941-1944 роках.
ЇЇ автор, Кор Роос, був у нашій школі у 2014 році. Разом з ним були жінки, рідні яких пережили Холокост, влаштований румунами, німцями та їхніми союзниками, у тому числі місцевою владою.
Одну деталь з цієї зустрічі я запам’ятала дуже чітко.
Кор Роос говорив, що люди по різному ставилися до ідей книги.
Одні охоче розповідали, відчуваючи, що їхні свідчення дуже важливі для історії.
А були й такі, що відмовлялися до останнього. Вони не хотіли згадувати те страшне, що з ними трапилося в дитинстві. Вони ніколи нікому не розповідали, що пережили. В першу чергу берегли своїх близьких від страшної правди.
Ось про що нагадала мені розмова моїх колег.
Немає коментарів:
Дописати коментар