Не менш складно, як про війну, говорити про Чорнобильську трагедію та її наслідки для України.
26 квітня 1996 року школа вперше зібралася разом, що згадати і поговорити про Чорнобильську трагедію.
На той момент в моєму житті сталося стільки змін, що здавалося мені – це відбулось дуже-дуже давно. Тепер, майже 40 років по тому мені здається, що це було вчора. Ніби вчора була першотравнева демонстрація. На парад на сільському стадіоні після дощу зібралося все село, діти і школярі теж. Подруга з Борисполя, яка приїхала до бабусі напередодні, пошепки розповідала про страшну аварію, що сталася під Києвом і що партія від народу це приховує.
Ось такі мої дитячі спогади. Їх в якості методичного посібника колегам не запропонуєш.
А от що точно може згодитися, що я точно можу запропонувати – так це повість свого улюбленого Віктора Близнеця «Звук павутинки». Мене вражає той факт, що написана вона у 1969 році. Він належав до тих письменників, які вважали, що дітей не потрібно оберігати, а говорити з ними про життя відверто і щиро, в тому числі і про життя і про смерть. То ж оцініть сміливість та мужність письменника.
Один із героїв повісті – Адам – помирає від білокрів’я. Він один із науковців, які зробили штучне сонце, «…щоб світило сильніше за справжнє. Вчені робили сонце, думали, воно світитиме людям. А сонце вийшло неживуче»
Адам – цибатий, тонкий чоловік. «Висохлі руки, як неживі, висіли вздовж тулуба. У нього не те, що біле, а біло-прозоре лице. Такої білої людини не було ще у нас на березі:
- Адаме, ви надовго до нас приїхали?
- Я приїхав сюди… помирати.
Адам не жартує. Його поїдає мертвий огонь»
Що ми з 2025 року можемо відповісти маленькому хлопчику з 1969 року на його питання:
- А навіщо це треба? Хіба так погано? Хіба нам з тобою мало сонця, мало трави на лугах, цвіркунів, метеликів, кульбабиного пуху? Навіщо придумувать ще одне сонце?
Немає коментарів:
Дописати коментар