Знайшла! Я знайшла дитячу книгу, в якій чути церковний дзвін!!!

До цього моменту єдиною книжкою, де серед героїв є священник і розповідається, що головному герою подобається слухати музику, яка долинала з церкви, була казка Дяченків «Габріель і Сталевий Лісоруб». Я писала про це 8 лютого 2024 року.

Вже більше року приглядаюся до дитячих книг і нарешті відшукала таку, де головний герой також чує церковний дзвін.

Німецький письменник Андреас Г. Шмахтль написав дуже гарну казкову повість «Сньофрід».

 Священників, правда, і в цій книжці немає. Але тому факту, що події відбуваються у світі, де є церква, і там є казкові персонажі як, наприклад, гноми, надаю великого значення.

 Зрозумійте мене правильно. Я не досліджую, добре це чи погано. Я просто фіксую: у цій книзі ми чуємо церковний дзвін. І роблю висновок: лунає церковний дзвін, а тому є церква, є священник і є прихожани цієї церкви, яких, правда, не зображено. І, здається, люди взагалі не фігурують на сторінках цієї книги.

До речі, книга - цікавезна. Спойлерити не буду. Головний герой - сньофрід на ім'я  Сньофрід. "Їх так мало лишилося у світі, що жоден сньофрід ще не зустрічав іншого". Як і Фродо із "Володаря перснів", він би ніколи не полишав свого краю, в якому йому дуже добре. Але у нього є місія - зовсім інша від героя Толкієна: врятувати принцесу.

І насправді найбільше відкриттів він зробить про самого себе. І читачі вражені будуть ними не менше, чим Сньофрід. 

Зуб даю, будете вражені )

Вітаю АІСТят із Всеукраїнським Днем футболу!

 До цього свята для інстаграму я підготувала окрему публікацію. Стук тенісного м’ячика супроводжує АІСТине життя з перших років існування школи. Це саме стосується й футболу.  Особливо везе тим, чиї вікна виходять на нашу відкриту спортивну площадку. Там чути і стуки, і крики радості та невдачі, там вирують емоції і киплять пристрасті.

А зараз скористаюсь можливістю і розповім про футбол, тільки не український, а японський )

 Другокласник Паша Кощук поділився двома коміксами, вибачте, мангами із серії про «Синю тюрму», де, за задумом автора, вирощують супербомбардира японського футболу, найкращого із 300 претендентів.

У нас в школі є людина, яка знається на футболі – й українському, й міжнародному – найкраще з усіх, кого знаю. Це Віра Іванівна Тищук. Я до неї звернулася, тому що стало цікаво, чи є у японського футбола такі досягнення.

Мрії автора Мунеюкі Канешіро так і залишилися мріями.

Дякую Паші. Ті, хто бачать ці дві манги на полиці шкільної бібліотеки, кажуть: «Ого, у вас є такі книги!».

І не забуваймо про АІСТиний футбол, будь ласка, проходьте за QR-кодом, або шукайте нас в інстаграмі )

ЖАНРИ ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ _випуск 4

Що новенького у мене є на цю тему?

Мені дуже подобається точка зору сучасного українського фантаста Ілларіона Павлюка. В інтерв’ю журналу «L’OFFICIEL» він сказав, що не вважає себе спеціалістом у літературі, а тому поділяє твори на цікаві та нецікаві.

Ох, як мені така класифікація жанрів подобається!

Щоб тоді б робили науковці? Почали  обдумувати та виробляти критерії, що таке цікава та нецікава література.

"Спробуємо й ми подумати над цією темою", – запропонувала я Ірині Борисівні, коли ми зібралися вчергове на чаювання за круглим столом.

Найлегше з критерієм «цікаво». Наче все просто. Книжка настільки цікава, що

-        Відкладаємо в сторону мобільний

-        Забуваємо про час, можемо читати до ночі

-        Шукаємо в інтернеті продовження, бо немає сил чекати, коли пошта доставить книгу із книгарні і не хочемо втрачати час на похід до бібліотеки

-       Снідаємо, обідаємо та вечеряємо разом з книжкою

А які критерії у нецікавої літератури? Тут ми з Іриною Борисівною просили допомоги у всіх, хто  заходив до бібліотеки. Це були другокласниця Риточка Мисловська та Оксана Анатоліївна Стрельбіцька.

-        Банальний сюжет

-        Дратує герой

-        Повільно розгортається сюжет

-        Складна словникова база, коли третина слів незрозуміла через переклад або застарілі слова

-        Дуже детальний опис сюжету втомлює – і також дратує

-        Мало діалогів

-        Немає ілюстрацій

Правда, цікаво?

Але найцікавіший критерій належить Риточці. Вона сказала приблизно так: "Коли я читаю цікаву книжку, то події розгортаються у вигляді  мультика, а з нецікавою книжкою – навпаки, мультика не бачу».

Дорогі читачі, що б ви запропонували як критерії цікавої та нецікавої літератури?

Далі буде...

 

Напередодні 26 квітня...

Не менш складно, як про війну, говорити про Чорнобильську трагедію та її наслідки для України.

26 квітня 1996 року школа вперше зібралася разом, що згадати і поговорити про Чорнобильську трагедію.

На той момент в моєму житті сталося стільки змін, що здавалося мені – це відбулось дуже-дуже давно. Тепер, майже 40 років по тому мені здається, що це було вчора. Ніби вчора була першотравнева демонстрація. На парад на сільському стадіоні після дощу зібралося все село, діти і школярі теж. Подруга з Борисполя, яка приїхала до бабусі напередодні, пошепки розповідала про страшну аварію, що сталася під Києвом і що партія від народу це приховує.

Ось такі мої дитячі спогади. Їх в якості методичного посібника колегам не запропонуєш.

А от що точно може згодитися, що я точно можу запропонувати – так це повість свого улюбленого Віктора Близнеця «Звук павутинки». Мене вражає той факт, що написана вона у 1969 році. Він належав до тих письменників, які вважали, що дітей не потрібно оберігати, а говорити з ними про життя відверто і щиро,  в тому числі і про життя і про смерть. То ж оцініть сміливість та мужність письменника.

Один із героїв повісті – Адам – помирає від білокрів’я. Він один із науковців, які зробили штучне сонце, «…щоб світило сильніше за справжнє. Вчені робили сонце, думали, воно світитиме людям. А сонце вийшло неживуче»

Адам – цибатий, тонкий чоловік. «Висохлі руки, як неживі, висіли вздовж тулуба. У нього не те, що біле, а біло-прозоре лице. Такої білої людини не було ще у нас на березі:

-        Адаме, ви надовго до нас приїхали?

-        Я приїхав сюди… помирати.

Адам не жартує. Його поїдає мертвий огонь»

Що ми з 2025 року можемо відповісти маленькому хлопчику з 1969 року на його питання:

- А навіщо це треба? Хіба так погано? Хіба нам з тобою мало сонця, мало трави на лугах, цвіркунів, метеликів, кульбабиного пуху? Навіщо придумувать ще одне сонце?

Як говорити з дітьми про війну _ із АІСТорії

 Поштовхом для роздумів стала розмова моїх колег. Вони – при зовсім різних обставинах, в тому числі поза межами нашої школи – стикнулися з тим, що діти уникають розмов про війну і закриваються.

Це не про погане та зле. Це нормальна дитяча (можливо, не тільки дитяча) реакція на надскладні обставини.

І за допомогою цієї публікації спробую це довести.

В АІСТиній бібліотеці зберігаються книги, які на перший погляд можна сприйняти за подарункові видання. Гарна поліграфія (до речі, вінницького видавництва «Глобус-ПРЕСС») та розмір виділяють їх з поміж решти творів.

Але розповідає ця книга про трагічні сторінки історії єврейського народу на Вінниччині в 1941-1944 роках.

ЇЇ автор, Кор Роос, був у нашій школі у 2014 році. Разом з ним були жінки, рідні яких пережили Холокост, влаштований румунами, німцями та їхніми союзниками, у тому числі місцевою владою.

Одну деталь з цієї зустрічі я запам’ятала дуже чітко. 

Кор Роос говорив, що люди по різному ставилися до ідей книги. 

Одні охоче розповідали, відчуваючи, що їхні свідчення дуже важливі для історії. 

А були й такі, що відмовлялися до останнього. Вони не хотіли згадувати те страшне, що з ними трапилося в дитинстві. Вони ніколи нікому не розповідали, що пережили. В першу чергу берегли своїх близьких від страшної правди.

Ось про що нагадала мені розмова моїх колег.