Кияни – це такий народ! Його бий. А він все танцюватиме!...
Хто не злякається довгої публікації та дочитає до кінця, дізнається, кому належить цитата і з якого вона твору.
Якби не форс-мажор, був би пост опублікований 23 травня. Але на те він і форс-мажор, щоб плутати плани.
В останню неділю травня кияни відзначають День міста. Це одна із «плавучих» дат. Першими «поздоровили» жителів Києва бомбардуванням ненаситні до крові сусіди з півдня та сходу. Дісталося й іншим областям України. В такі моменти не до святкувань.
Я готувала публікацію, починаючи складати власний список улюблених (і не тільки) творів, події яких відбуваються у Києві. До наступного року перелік виросте, дай Боже дожити.
А зараз його очолює «Біла гвардія» Михайла Булгакова. Можна як завгодно ставитися до автора, не любити і не поважати, але непросту атмосферу, в якій жив Київ в буремні часи, письменник описав дуже вірно.
Друге та третє місце ділять два цікавих твори.
У повісті «Женя і Синько» мого улюбленого Віктора Близнеця описано осінній Київ, і я б радила читати його в кінці вересня або на початку жовтня. Написана за радянських часів, вона на перший погляд здається буденною і описує звичайне життя п’ятикласниці Жені. Але у неї є друг Синько – чортенятко, і цим все сказано, пригоди читачам гарантовано. Уявляю, як Близнецю було непросто довести радянським цензорам, що чортенятко може бути другом радянській школярці.
Повість «Вечірні крамниці вулиці Волоської» написала Галина Ткачук. Ми знаємо її як дитячого автора. Але цю книгу я дітям не радитиму. Дорослим – можна ) Їм читати містику – не в перший раз. Чого ще чекати від книжки, де у першому ж реченні згадується Лиса гора? До речі, Волоська вулиця в Києві на Подолі є, підтверджено Вікіпедією. Шкода лише, що про твір Галини Ткачук не сказано ні слова.
Припускаю, вас дуже здивує, що у цьому (поки що) коротенькому списку опинилася «Доля барабанщика» Аркадія Гайдара. Про неї згадала Ірина Борисівна під час однієї із останніх розмов за бібліотечним круглим столом. У моєму радянському дитинстві книжка якось пройшла повз мене. Ми з однокласниками були спецами по іншій повісті цього неоднозначного письменника - «Тимур і його команда». Події «Долі барабанщика» розпочинаються у Москві, а потім герої переїжджають до Києва.
Я абсолютно не закликаю вас до читання цієї
книги. Яким би не був мій список книг про Київ... Навіть не уявляю, скільки позицій буде у ньому, але знаю точно, що повість Гайдара буде в кінці. Мені було дуже важко її читати, хотіла кілька разів відкласти її в сторону. Зупиняла лише очікувана зустріч з
Києвом. І не пошкодувала.
І так, цитата, якою починається публікація, взята саме з "Долі барабанщика".
З гуркотом їхали ми по високому залізному мосту. Широка блакитна ріка, якою пливли великі білі й голубі пароплави, протікала під нами. Пахло смолою, рибою і водоростями. Кричали білогруді сірі чайки – птахи, яких я бачив уперше в житті.
Високий квітучий берег крутим обривом спускався до ріки. І він шумів листям, таким зеленим і соковитим, що, здавалось, коли стрибнути на нього згори – без будь-якого парашута, а просто так, широко розкинувши руки – ти не пропадеш, не розіб’єшся, а пірнеш у цей шумливий густий потік і, розкидаючи, мов бризки, смарагдову піну листя, виринеш знову наверх, під проміння ласкавого сонця.
А на горі, над обривом, височіли білі будови, здавалось – палаци, башти світлі, величні. І поки ми під’їздили, вони помалу поверталися, ставали боком, проглядаючи одна за одною крізь могутні кам’яні плечі, і виблискували голубим склом, сріблом і золотом
Дядько шарпнув мене за плече:
- Друже мій! Що з тобою: остовпів чи одурів? Я кричу, я смикаю… Збирай речі.
- Що це? – як у півсні, запитав я, показуючи рукою на вікно.
- А, це? Все це називається місто Київ.
- Світлим і чудовим було це веселе зелене місто. Росли на широких вулицях високу тополі і тінисті каштани. Розкинулись на площах яскраві квітники. Били виблискуючі під сонцем фонтани. Та ще як били! Рвались до других, до третіх поверхів, мінилися райдугою, пінились, шуміли і дрібним водяним пилом спадали на веселі обличчя, на відкриті і загорілі плечі прохожих.
І чи то засліплювало людей південне сонце, чи не так, як на півночі, всі були вдягнуті – яскравіше, простіше, легше, - але мені здалося, що все це місто гомонить і усміхається.
- Кияни! – втираючи хусточкою лоба, посміхнувся дядько. – Це такий народ! Його бий. А він все танцюватиме!...
Ми звернули від центру. То будинки височіли в нас над головою, то лежали під ногами. Нарешті ми увійшли в ворота, пройшли двором у провулок – і знову ворота. Сад густий, занедбаний. Акація, слива, вишня, біля паркана лопухи.
В глибині саду стояв невеличкий двоповерховий будинок. За будинком – зелений схил, і на ньому полиняла капличка.
Ліворуч, у саду, височів зарослий кропивою горб, на якому стирчали залишки розваленої кам’яної альтанки. Аромат навкруги…
Краса! Не сад, а джунглі.
P. S. Продовжимо розмову через рік. Далі буде...
Немає коментарів:
Дописати коментар